Розділ «Анна»

Він підходить до мене, між нами затиснута наша донечка, і цілує.

— Ми і є щасливі, - запевняє він. — Щасливі.

Ми — щасливі. Ми пообідали, поніжилися на газоні, потім надворі стало надто спекотно, сховалися в будинку, поїли морозива, поки Том дивився Ґран-прі. Ми з Еві зробили солене тісто для ліплення, і вона немало його з’їла. Думаю про те, що відбувається в будинку по сусідству, як мені пощастило, як я отримала все, чого бажала. Коли дивлюся на Тома, я дякую Богові, що він мене знайшов, і що я опинилася поряд, щоб врятувати його від цієї жінки. Вона постійно зводить його з розуму, як на мене — вона його виснажила, зробила з нього когось іншого, ким він взагалі не є.

Том відніс Еві у ванну кімнату покупати. Я чую, як вона пищить від захоплення, я знову посміхаюся — майже увесь день посмішка не сходить у мене з губ. Я мию посуд, прибираю у вітальні, розмірковую про вечерю. Щось легке. Смішно, але ще кілька років тому я б зненавиділа навіть думку про те, щоб на день народження залишитися вдома та готувати, а тепер це здається ідеальним життям, яким воно повинно бути. Лише ми втрьох.

Прибираю розкидані на підлозі вітальні іграшки Еві, складаю назад у скриню. Із нетерпінням очікую, коли покладу її сьогодні раніше, надягну ту сорочку, яку мені подарував Том. Потемнішає ще не скоро, проте я запалюю свічки на каміні, відкорковую другу пляшку «Мерло», щоб вино дихало. І тільки-но перехиляюся через диван, щоб закрити фіранку, помічаю жінку, вона схилила голову до грудей та квапливо рухається тротуаром на протилежному боці вулиці. Вона не підводить голови, проте це вона — я певна. Я нахиляюся ближче до вікна, моє серце гучно стукає у грудях, намагаюся розгледіти ліпше, але під цим кутом я її не бачу.

Повертаюся, готуючись кинутися у двері, переслідувати її вулицею, але на порозі стоїть Том, у нього на руках загорнута в рушник Еві.

— З тобою все гаразд? — запитує він. — Що сталося?

— Нічого, — відповідаю я, ховаючи руки в кишені, щоб він не бачив, як я тремчу. — Нічого поганого. Взагалі нічого.