Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

Матьє побачив маленького чоловічка, який зачаївся під зруйнованим муром.

— Де це?

— В Мадриді. Університетське містечко. Там і досі йдуть бої.

Він воював. Він і справді лежав під тим муром, і в нього стріляли. За тої пори він був капітаном. Може, йому бракувало набоїв і він думав собі: «Кляті французи». Відкинувшись на спинку стільця, Ґомес допивав портвейн, потім неквапливо узяв пачку сірників, запалив цигарку, його шляхетне й комічне лице на мить виступило з темряви і відразу ж погасло. Він воював; та в очах його війна не залишила і сліду. Западала ніч, вона огортала його ніжністю, вид його набрав голубої барви над рожевою лампою, оркестра грала «No te quiero mas», вітерець легенько шарпав скатертину, увійшла жінка, заможна й самотня, й сіла неподалік, до них долинули пахощі її парфумів. Ґомес глибоко вхлинув їх, роздимаючи ніздрі, лице його ствердло, він із доскіпливим виглядом обернув голову.

— Праворуч, — озвався Матьє.

Ґомес втупив у неї свій вовчий погляд і споважнів. Він сказав:

— Гарна дівка.

— Це акторка, — відказав Матьє. — В неї більше десятка пляжних піжам. Її утримує промисловець із Ліона.

— Гм! — сказав Ґомес.

Вона відповіла на його погляд і, ледве усміхнувшись, одвернулася.

— Ну, — сказав Матьє, — цей вечір ви не згаєте!

Ґомес не відповів. Він поклав руку на скатертину, Матьє дивився на його волохаті руки з перснями на пальцях, вони рожевіли у світлі лампи. Він тут, голубий із рожевими руками, він вдихає парфуми цієї білявки, надить її поглядом. Він воював. За його плечима були обпалені міста, вихори червоної куряви, облізлі конячі крупи й вибухи снарядів, які не залишили жодного відблиску в його очах. Він воював і знову повернеться на війну, й от він тут, і бачить ті ж самі білі скатертини, що і я бачу. Матьє спробував побачити сосни, майданчик, жінок Ґомесовими очима, цими очима, що спалені полум'ям війни; на мить це вдалося йому, а потім невпокійна і раптова гіркота, що пронизала його, кудись поділася. Він воював, таж він… який він романтичний! А я не романтичний, подумав Матьє. «Ні, — сказала Одета, — лише два прибори: пан Матьє не прийде вечеряти». Вона підійшла до відчиненого вікна, чула музику з «Провансаля», це було танго. Вони слухали музику; Матьє подумав: «Він тут проїздом». Офіціянт приніс їм супу. «Ні, — сказав Ґомес, — не хочу супу». Вони грали «Котяче танго»; скрипка Франс зринала у світлі й раптом занурювалася в сутінь, мов летюча рибина. Франс усміхалася, приплющивши очі, вона пірнула зі своєю скрипкою, смичок дер, скрипка нявчала, Мод чула, як у неї над вухом нявчить скрипка, чула, як кахикає лисий дідуган, а П'єр дивився на неї, Ґомес зареготався, вигляд у нього був недобрий.

— Танго, — сказав він. — Танго! Якби французи наважилися зіграти отак танго в мадридській кав'ярні…

— Їх закидали б печеними яблуками? — поспитався Матьє.

— Камінцями! — відказав Ґомес.

— Не дуже нас там полюбляють? — запитав Матьє.

— Ще б пак! — вигукнув Ґомес.

Він штовхнув двері: «Баскський бар» був порожній. Якось увечері Борис зайшов туди, бо його привабила назва: «Bar basque» скидалося на «barbaque»[11] а це слово неможливо було вимовити без реготу. А потім виявилося, що бар був просто-таки чудовий, і Борис ходив туди щовечора, коли Лола виступала на естраді. Крізь відчинені вікна чутно було далеку музику казино; якось йому навіть здалося, ніби він чує Лолин голос, та це більше не повторилося.

— Добридень, пане Борисе, — сказав господар.

— Добридень, пане, — відказав Борис. — Налийте-но мені білого рому.