Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

— Що ж до спокійної місцинки, то, гадаю, кращої й не буває, — покірним голосом сказав він.

— Тут є музика, — сказав Матьє.

— Бачу, — відказав Ґомес, — ще й як бачу.

Він осудливо глянув на музик. Мод читала осуд у всіх очах, щоки її горіли, як завжди; вона думала: «Боже милий, навіщо? Навіщо?» Та Франс, яка стояла поруч, пінява і трибарвна, виявляла всі ознаки радощів, усміхалася й зарання відбивала такт; смичок вона тримала, виставивши мізинець, наче то була виделка.

— Ви обіцяли мені жінок, — сказав Ґомес.

— Ох, справді! — засмучено сказав Матьє. — Не знаю, що сталося: минулого тижня о цій порі всі столики були зайняті й, клянуся вам, жінок тут було та й було.

— Це все через останні події, — тихо сказав Ґомес.

— Звичайно.

Події; що правда, то правда: для них там теж існують «події». Вони воюють, притиснувшись спиною до Піренеїв, їхні очі звернені до Валенсії, до Мадрида, до Тарраґони; але вони теж читають газети і думають про все це муравлисько людей і зброї за їхніми спинами, і мають свій погляд на Францію, Чехословаччину й Німеччину. Він засовався на стільці: рибина підпливла до стіни акваріума й дивилася на нього своїми круглими очима. Він змовницьки усміхнувся Ґомесові і невпевнено мовив:

— Люди починають розуміти.

— Вони нічогісінько не розуміють, — сказав Ґомес. — Еспанець може зрозуміти, чех теж і, може, навіть німець, тому що вони у цій сутичці. Французи ж геть осторонь неї; вони нічого не розуміють — вони бояться.

Матьє відчув себе ураженим; він хутко сказав:

— Не можна докоряти їм за це. Мені немає чого втрачати, і не так уже й засмучує мене те, що доводиться йти на війну; це розважить мене. Та якщо дуже прив'язаний до чогось, то нелегко перейти від миру до війни.

— Я зробив це за годину, — відказав Ґомес. — Гадаєте, я не був прив'язаний до свого малярства?

— Ну, — сказав Матьє, — ви — це зовсім інша справа.

Ґомес знизав плечима.

— Ви кажете, як Сара.

Вони позамовкали. Матьє не те щоб дуже поважав Ґомеса. Менше ніж Брюне, менше ніж Даніеля. Та він почувався винним перед ним, тому що Ґомес був еспанцем. Він здригнувся. Рибина за шклом акваріуму. А він почувався французом під цим поглядом, французом по крові й по кістках. Винним. Винним і французом. Йому хотілося сказати: «А нехай йому дідько! Я ж бо стояв за втручання в еспанську війну». Та питання було не в цьому. Те, що він хотів особисто, не рахувалося. Він був французом, і ні до чого було те, що він не погоджувався з іншими французами. Я був проти втручання в еспанську війну, я не посилав зброї, я закривав кордони для добровольців. Треба було або ж боронити цю країну разом з усіма, або бути винним разом з усіма, разом з метрдотелем і цим добродієм, який попивав мінеральну воду, щоб краще перетравлювати їжу.

— Може, це й по-дурному, — сказав він, — але я гадав, що ви прийдете в формі.

Ґомес усміхнувся.