Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

— Французькі міністри будуть тут за годину, — сухо сказав Чемберлен. — Цей документ видається мені щонайменше… невчасним.

— Гадаєте, він може вплинути на їхнє рішення? — з ледве помітною іронією запитав лорд Галіфакс.

Старий не відповів; він узяв папір і почав, бурмочучи, його читати.

— Корів! — роздратовано вигукнув він. — До чого тут корови? Це так недоречно.

— Я не вважаю це недоречним. Мене воно зворушило, — відказав лорд Галіфакс.

— Зворушило? — зареготавши, перепитав старий. — Любий мій, ми провадимо переговори. Той, хто буде зворушений, програє їх.

Рожеві, червоні, бузкові тканини, бузкові сукні, білі сукні, голі шиї, гожі перса під хустинками, сонячні плями на столах, руки, густі, золотаві напої, знову руки, стегна, що світять з-під шортів, веселі голоси, знову червоні, й рожеві, й білі сукні, веселі голоси, що кружляють у повітрі, стегна, вальс із „Веселої вдови“, сосновий дух, запах гарячого піску, ванільні пахощі відкритого моря, всі видні й невидні в сонці острови світу, острів Вітрів, острів Паски, Сандвічеві острови, крамнички з дорогим начинням уздовж моря, на якійсь пані плащ за три тисячі франків, кліпси, червоні, рожеві й білі квіти, руки, стегна, „музика ллється сюди“, веселі голоси, які кружляють у повітрі, Сюзано, а як же твій режим? А, дідько його бере! Вітрила у морі, й лижники, які, простягнувши руки, плигають із хвилі на хвилю, поривами сосновий дух, мир. Мир в Жюан-ле-Пен. Він залишався тут, охлялий, забутий, киснув тут. Люди клювали на те: хащі кольорів, чагарі мелодій приховували від них їхню дрібну наївну тривогу; Матьє помалу простував уздовж кав'ярень, уздовж крамничок, о ліву руч було море: Гомесів потяг прибував лише о вісімнадцятій сімнадцять; за звичкою він дивився на жінок, на їхні мирні стегна, їхні мирні груди. Але в нього було почуття вини. З третьої години сорок п'ять хвилин було в нього почуття провини: о третій сорок п'ять потяг вирушив до Марселя. „Я вже не тут. Я в Марселі, в кав'ярні на Вокзальному проспекті, чекаю паризького поїзда, я в паризькому поїзді. Я в Парижі сонного досвітку, я в казармі, ходжу туди-сюди казармовим дворищем в Есе-ле-Нансі“. В Есе-ле-Нансі Жорж перестав говорити, бо довелося б волати на всю горлянку, з громовим ревом над покрівлями пронісся літак, Жорж провів його поглядом, він летів понад мурами, понад покрівлями, над Нансі, над Ніором, він був у Ніорі, в своїй кімнаті з маленькою донькою, відчував на вустах присмак пилу. Що він мені скаже? Він вискочить із потяга, жвавий і чорний од засмаги, мов курортник із Жюан-ле-Пену, тепер я так само смаглявий, як і він, але мені немає чого йому сказати. Я був у Толедо, в Ґвадалахарі, а ти що робив? Я жив… Я був у Малазі, я покинув місто останнім, а ти що зробив? Я жив. Ох! — роздратовано подумав він, я ж бо друга чекаю, а не суддю. Шарль сміявся, вона нічого не казала, їй ще було трохи соромно, він тримав її за руку і сміявся. „Катріна, яке гарне ім'я“, — ніжно сказав він. Як подумати, то Ґомесові поталанило, він воював ув Еспанії, він міг воювати, без зброї, з динамітом проти танків, орлині гнізда на узбережжі, кохання в пустельних готелях Мадрида, маленькі розрізнені димки в долині, окремі розрізнені сутички, Еспанія не втратила свого запаху; а на мене чекає сумна війна, нудна й церемонна; протитанкові рушниці для танків, колективна, технічно устаткована війна, епідемія. Еспанія лишилася там, стяга, що котиться вдалині голубою гладінню моря. Мод сперлася на поруччя й дивилася на Еспанію. Там боролися. Корабель плив уздовж берега; там чутно гармати; шуміли хвилі, над водою майнула летюча рибина. Матьє прямував до Еспанії, ліворуч було море, праворуч була Франція. Мод пливла уздовж берега, о ліву руч був Алжир, її несло праворуч, до Франції; Еспанія була цим спекотним подихом і цією імлою. Мод і Матьє думали про еспанську війну, і це давало їм змогу спочити від іншої війни, війни, в якої було забарвлення мідянки, війни, яка готувалася о праву руч од них. Треба було проповзти до зруйнованого муру, обігнути його і повернутися, тоді завдання буде виконане. Марроканець плазував поміж почорнілого каміння, земля була гаряча, вона понабивалася йому під нігті рук і ніг, йому було страшно, він думав про Танжер; у верхній частині Танжеру стояла жовта двоповерхова кам'яниця, з якої видно було вічне мерехтіння моря, в ній мешкав мурин із сивою бородою, який клав собі до рота гадюк, щоб тішити англійців. Треба було думати про ту жовту кам'яницю. Матьє думав про Еспанію, Мод думала про Еспанію, мароканець плазував порепаною еспанською землею, думав про Танжер і почувався самотнім. Матьє звернув на яскраво освітлену вулицю, Еспанія обернулася, спалахнула, зробилася всього лиш невиразним відкидом вогню о ліву руч од нього. Ніцца праворуч, за Ніццою діра, Італія. Перед ним вокзал; перед ним Франція і війна, справжня війна, Нансі. Він був у Нансі; попри вокзал він прямував до Нансі. Йому не хотілося пити, він не відчував спеки, не був зморений. Тіло його було під ним, безіменне й наче з вати; барви і звуки, сонячні зблиски, запахи пропадали в його тілі, все те його вже не стосувалося. Отак починається недуга, подумалося йому. Філіп переклав свою валізку в другу руку; він був геть зморений, але потрібно було протриматися до вечора. До вечора: відпочину в потязі. Тераса „Срібної вежі“ гомоніла, наче вулик, червоні, рожеві, бузкові сукні, панчохи зі штучного шовку, рум'янок на щоках, солодкі трунки, юрма, липка мов сироп, серце його пронизувала жалість: їх вирвуть із кав'ярень, із їхніх помешкань і пошлють на війну. Йому було шкода їх, шкода себе; вони варилися в цьому світлі, липкі, ситі, охоплені відчаєм. Від утоми і гордощів Філіпові зненацька голова запаморочилася: я їхня совість.

Ще одна кав'ярня. Матьє дивився на цих гарних смаглявих чоловіків, таких вгодованих, таких сповнених гідности, й почувався відірваним од них. О праву руч од них було казіно, о ліву — пошта, позаду було море; і все те, Франція, Еспанія, Італія, було наче лампи, які незабаром для них погаснуть. Вони тут, всі вони ще тут, а війна усього лиш примара. Я примара, подумалося йому. Вони стануть лейтенантами, капітанами, спатимуть у своїх ліжках, голитимуться щодня, а потім багато хто зуміє влаштуватися в запіллі. Він не засуджував їх. Чом би їм так не вчинити? З солідарности із тими, хто йде на бійню? От я іду на ту бійню. І не вимагаю ніякої солідарности. А чому йду я туди? — раптом подумалося йому. „Уважайте!“ — заточившись, крикнув Філіп. Потім нагнувся, щоб підняти свою валізку; високий чолов'яга у стоптаних черевиках навіть не обернувся. „Тварюка!“ — пробурмотів Філіп. Він стояв навпроти кав'ярні й розлючено дивився на людей. Та ніхто й не помітив тієї оказії. Якась дитина плакала, мати втирала їй очі хустинкою. Біля сусіднього столу за шклянками з апельсиновим соком сиділо троє зморених чоловіків. Не такі вже вони й невинні, подумав Філіп, окидаючи натовп безжалісним поглядом. Чому вони йдуть на війну? Їм варто лише сказати „ні“. Авто їхало собі. Потонувши у подушках сидіння, Даладьє смоктав згаслу сигару і дивився на перехожих. Йому страх як не хотілося їхати до Лондона, тут не було аперитиву, розтовстієш мов той кабан, якась простоволоса жінка реготалася, він подумав: „Таж вони нічого не тямлять“ і понурив голову. Філіп подумав: „Їх посилають на бійню, а вони нічого не тямлять. До війни вони ставляться покірно, мов до недуги. Та війна — це не хвороба, — люто думав він. — Це нестерпне лихо, бо воно передається від людини до людини“. Матьє пхнув дверцята. „Я зустрічаю друга“, — сказав він доглядачеві на пероні. Вокзал зяяв, пустельний і мовчазний, мов цвинтар. Чому я йду на війну? Він вмостився на зеленій лавці. Будуть такі, хто відмовиться туди йти. Та це не моє діло. Відмовитися, скласти руки або ж утікати до Швайцарії. Навіщо? Не втямлю цього. То не моє діло. І війна в Еспанії теж не була моїм ділом. І комуністична партія. Але що ж є моїм ділом? — з якоюсь тривогою поспитався він сам себе. Блищали рейки, потяг прибуде з лівого боку. Ліворуч, при самісінькому кінці, там, де змикалися рейки, мерехтіло те озерце, то був Тулон, Марсель, Пор-Бу, Еспанія. Безглузда, нічим невиправдана війна, Жак сказав, що її наперед програли. Війна — це хвороба, подумалося йому, моє діло — витерпіти її як хворобу. Просто так. Задля чистоти. Я буду мужнім хворим, от і все. Навіщо воювати? Я не схвалюю цієї війни. Але чому не воювати? Моя шкура не варта того, щоб її рятувати. Ось, подумав він, ось у чім справа: мною керують. Я на службі». І залишили йому лише печальний стоїцизм службовців, які все терплять, бідність, недуги і війну, з поваги до себе самих. Він усміхнувся і сказав собі: «А я навіть себе не поважаю». Страдник, їм потрібен страдник, подумав Філіп. Він плив, купався в утомі, це не було неприємно, та цьому слід було піддатися; просто він не дуже добре бачив, дві віконниці ліворуч і праворуч затуляли йому вулицю. Юрма стискала його, люди виходили з усіх дверей, дітлахи гасали в нього під ногами, обличчя мружилися від сонця, пропливали над ним і під ним, завжди те саме обличчя, хитливе обличчя, що киває назад і вперед, так-так-так. Так, ми згодні з цими жебрацькими зарплатнями, так, підемо на війну, так, відпустимо на війну своїх чоловіків, так, стоятимемо у чергах по хліб, тримаючи на руках дітей. Натовп; це був натовп, величезна мовчазна згода. А якщо їм пояснити, то вони намнуть тобі шию, подумав Філіп, відчуваючи, як палає його щока, затопчуть тебе, волаючи «так». Він дивився на ці мертві обличчя, вимірював своє безсилля: їм нічого не можна казати, їм потрібен страдник. Той, хто зіпнеться навшпиньки і заволає: «НІ». Вони кинуться на нього й роздеруть його на клапті. Та ця кров, пролита ними і для них, надасть їм нової потуги; дух страдника поселиться в них, вони піднімуть голови, вони не мружитимуться, і рокіт відмови покотиться натовпом із краю в край, мов грім. Я цей мученик, подумалося йому. Втіха катованого охопила його, невимовна втіха; голова його схилилася, він впустив свою валізку, впав на коліна, охоплений всесвітньою згодою.

— Вітаю, — гукнув Матьє.

Ґомес біг до нього, на ньому не було кашкета, і, як завжди, він був гарний. Якась імла увіччю, він закліпав повіками, де я? Над ним лунали голоси: «Що з ним таке? Він зомлів, яка ваша адреса?» Над ним схилилося чиєсь обличчя, це була якась баба, вона що, вкусить мене зараз? Ваша адреса! Матьє і Ґомес, регочучи, дивилися одне на одного, ваша адреса, ВАША АДРЕСА, він зробив відчайдушне зусилля й підвівся. Потім усміхнувся і сказав:

— Нічого, пані, це від спеки. Я мешкаю недалечко, зараз піду додому.

— Треба провести його, — сказав хтось позаду, — він сам не дійде, — й голос той згубився в шелесті листя: — Так, так, ТАК, треба його провести, треба провести.

— Облиште мене, облиште! — закричав він. — Не чіпайте мене! Ні! Ні! Ні! НІ!

Він глянув у їхні обличчя, глянув у їхні зморені, ошелешені очі й крикнув: «Ні!» Ні війні, ні генералам, ні бездушним матерям, ні Зезеті й Морісові, ні, дайте мені спокій. Вони розступилися, й він побіг, мов на олив'яних підошвах. Він гнав, гнав, хтось поклав йому руку на плече, й він мало не розплакався. Це був молодик з вусиками, він простягав йому валізку.

— Ви забулися свою валізку, — посміхаючись, сказав він.

Марроканець зненацька зупинився: він угледів гадюку, яку прийняв було за суху галузку. Маленька гадюка; треба камінець, щоб розтрощити їй голову. Та гадюка раптом звинулася, пронизала землю брунатною блискавицею і щезла в рові. Це була щаслива прикмета. Ніщо не ворушилося за муром. Я повернуся сюди, подумав він.

Матьє взяв Ґомеса за плечі.

— Вітаю, — сказав він. — Вітаю, полковнику!

Ґомес шляхетно й загадково усміхнувся.

— Генерал, — сказав він.