Розділ «СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ»

— І не у відчаї теж.

— Врешті, — сказав Жак, — ти ж не хочеш, аби я повірив, ніби ти йдеш на війну покірно, мов той баран до різника?

— Гаразд, — сказав Матьє, — тобі не здається, що я таки трохи скидаюся на того барана? Я йду на війну, бо не можу вчинити інакше. І після цього справедлива ця війна чи несправедлива — для мене це другорядна річ.

Жак відкинув голову назад і глянув на Матьє крізь напівопущені повіки.

— Ти мене дивуєш, Матьє. Страшенно дивуєш, я просто-таки не впізнаю тебе. Як це? У мене був брат-бунтар, цинічний, задерикуватий, брат, який ніколи не хотів, щоб його пошили в дурні, який ніколи й мізинцем не кивнув без того, щоб не спитати себе, а чому це він кивнув мізинцем, а не вказівним пальцем, і чому кивнув саме мізинцем правої руки, а не лівої. І от війна, його посилають на передову лінію фронту, і мій брат-бунтар, мій розбивач полумисків, нічого не питаючи, люб'язно вирушає в дорогу та ще й каже: я йду на війну, бо не можу вчинити інакше.

— Це не моя вина, — відказав Матьє. — Я так і не зміг виробити свій погляд на подібні речі.

— Ну, то погляньмо на них, — сказав Жак, — тут все зрозуміло: ми маємо такого собі добродія — назвемо його Бенеш — який узяв на себе рішуче зобов'язання зробити з Чехословаччини федерацію на швайцарський кшталт. Він зобов'язався це зробити, — з притиском повторив Жак, — я прочитав це у протоколах Мирної конференції, як бачиш, у мене свої джерела. І ця обіцянка означала надання судетським німцям справжньої етнографічної автономії. Гаразд. Відтак цей добродій геть забуває про свої обіцянки і заправляє тими німцями, судить тих німців і здійснює в їхньому краю поліційну владу через чехів. Німцям це не подобається: це їхнє святе право. Тим паче що я знаю тих чеських урядовців, бував я в Чехословаччині: вони страшенно занудні! Що ж, тепер їм хочеться, щоб Франція, країна, як вони кажуть, свободи, проливала свою кров за те, аби чеські урядовці й далі чинили дрібні утиски німецькому населенню, — ось чому ти, викладач філософії в ліцеї Пастера, підеш на фронт, аби останні роки своєї молодости провести глибоко під землею, поміж Бітхе й Віссембургом. Що ж, тепер ти зрозумів, що мої вуха трохи зашарілися, коли ти сказав мені, що покірно йдеш на війну й що тобі начхати, справедлива ця війна чи несправедлива.

Матьє збентежено дивився на свого брата; він думав: «Етнографічна автономія, ніколи не додумався б до такого». Втім для очищення совісти він усе ж таки сказав:

— Тепер Судети хочуть приєднання до Німеччини, а не етнографічої автономії.

Жак зробив страдницьку гримасу.

— Ради бога, Матьє, не кажи, як мій консьєрж, не прозивай їх Судетами. Судети — це гори. Кажи «судетські німці» або ж просто «німці». Ну й що? Вони хочуть приєднатися до Німеччини? Що ж, їх довели до краю. Якби їм напочатку дали те, що вони просили, то ми не опинилися б ув отакому становищі. Та Бенеш хитрував, лукавив, бо великі пуріци в нас змусили його повірити, що за ним стоїть Франція: і ось результат.

Він сумовито глянув на Матьє.

— Все це, — сказав він, — я терпів, бо мусив: давно вже знаю я, чого варті політики. Але те, що ти, чоловік розсудливий, викладач університету, настільки втратив елементарні рефлекси, що спокійнісінько запевняєш мене, ніби йдеш на бойню, тому що не можеш вчинити інакше, — от цього я не можу стерпіти. Якщо більшість із вас думає отаким чином, то Франції кінець, старий ти бідолахо.

— А що ти хочеш, аби ми зробили? — поспитав Матьє.

— Що? Таж у нас іще демократія, Тьє! Гадаю, у Франції існує й громадська думка.

— То й що?

— А те, що нехай би мільйони французів, замість того, щоб тратить сили на дрібні сварки, зібралися разом і сказали нашим урядовцям: «Судетські німці хочуть повернутися в лоно Німеччини? Нехай повертаються собі: це їхня справа!» Не знайшлося б жодного політика, який ризикнув би розпочати війну через таку дрібницю.

Він поклав долоню на коліно Матьє і додав примирливим тоном:

— Знаю, ти не любиш гітлерівського режиму. Та, врешті, не можу поділяти твоєї упереджености проти нього: це молодий, хвацький режим, який уже зарекомендував себе і, що не кажи, приваблює нації осередньої Европи. І врешті, так чи так, а це його справа: ми не повинні туди втручатися.

Матьє погамував позіх і сховав ноги під стілець; він крадькома зиркнув на трохи бундючне лице свого брата і подумав собі, що той старіє.