Розділ «XVIII»

— То ти її кохаєш?

— А чом би й ні?

Йдеться про Марсель, подумав Матьє. Про Марсель! Йому не вдавалося повністю переконати себе в цім.

— Даніелю, — сказав він, — я не вірю тобі.

— Зачекай трохи, то й повіриш.

— Ні, я хотів сказати, що ти не змусиш мене повірити в те, що ти її кохаєш, тож, виходить, за цим стоїть щось інше.

У Даніеля був стомлений вигляд, він умостився на краю письмового столу, одну ногу поставив долі, а другою недбало погойдував. «Та він бавиться», розлючено подумав Матьє.

— Ти страшенно здивуєшся, дізнавшись, що за цим стоїть, — сказав Даніель.

Матьє подумав: «Хай йому дідько! Вона була його коханкою».

— Якщо ти не повинен нічого мені казати, то мовчи, — сухо сказав він.

Даніель якусь мить дивився на нього, наче йому залюбки було інтриґувати його, а потім зненацька підвівся і провів долонею по чолі.

— Кепсько якось воно починається, — сказав він.

Він зачудовано розглядав Матьє.

— Власне, я не те хотів сказати. Послухай, Матьє, я…

Він роблено засміявся.

— Ти повинен серйозно поставитися до того, що я скажу.

— Гаразд. Кажи або ж не кажи, — відказав Матьє.

— Так от, я…

Він затнувся, і Матьє нетерпляче закінчив за нього:

— Ти коханець Марсель. Ти це хотів сказати?