Розділ «XVIII»

Матьє не відповів. Лола сказала:

— Досить. Мені все зрозуміло.

Вона взяла сумочку, й він і пальцем не поворухнув, аби завадити їй.

— Втім, якби вони в мене були, то це теж нічого не означало б, — через силу обізвався він. — Борис міг їх мені передати.

— Я не питаю у вас про це. Я тільки прошу вас віддати їх.

— У мене їх немає.

— Без жартів? О десятій ви обікрали мене, а опівночі у вас уже нічого немає? Вітаю вас.

— Я віддав гроші.

— Кому?

— Не скажу.

Він хутко додав:

— Але не Борисові.

Лола посміхнулася замість відповіді; вона попрямувала до дверей, і він її не зупинив. Він подумав: «Її комісаріят на вулиці Мартір. Я піду туди і все поясню». Та коли він побачив зі спини цю високу чорну постать, що простувала зі сліпою неминучістю катастрофи, то його охопив страх, він подумав про сумочку і зробив останню спробу:

— Гаразд, я скажу: для панни Дюффе, моєї подруги.

Лола відчинила двері і вийшла. Він почув, як вона закричала у передпокої, і серце його аж підскочило в грудях. Лола знову з'явилася в кабінеті, вигляд у неї був, як у божевільної.

— Там хтось є, — сказала вона.

Матьє подумав: «Це Борис».

Та це був Даніель. Він увійшов шляхетною ходою і вклонився Лолі.

— Ось ваші п'ять тисяч франків, пані, — простягаючи їй конверт, сказав він. — Можете переконатися, що це справді ваші гроші.

Матьє одночасно подумав: «Його прислала Марсель» і «Він підслуховував під дверима». Даніель із задоволенням підслуховував, щоб підготувати свою появу.