Розділ «XIV»

За мить. За мить він знову вирушить у свої марні пошуки; за мить, переслідуваний злими утомленими очима Марсель, потайним обличчям Івіш, посмертною маскою Лоли, він знову відчує жовчний присмак у роті, тривога зсудомить йому шлунок. За мить. Він сів у фотель і запалив люльку; він був порожній і спокійний, він віддавався темній прохолоді бару. Столами тут були відполіровані барила, на стінах висіли світлини актрис і матроські берети, невидний радіоприймач жебонів, неначе струмочок, у глибині зали прегарні заможні добродії палять сиґари і цідять портвейн — останні відвідувачі, ділові люди, всі інші вже давно пішли снідати; було пів на другу, та легко можна було уявити собі, що ще ранок, а день таки був у розпалі, погожий, неначе тихе море, Матьє розчинився в цьому байдужому морі, він був ледве чутною мелодією неґритянського спірічуелу, гомінким шумом, іржавим світлом, похитуванням усіх цих прегарних, по-хірурґічному вправних рук, які тримають сиґари, рук, що схожі на каравели з прянощами. Він добре усвідомлював, що йому просто дали покористуватися цим крихітним шматочком супокійного життя, який треба буде незабаром віддати назад, та користувався він ним без захланности: для пропащих людей світ приберігає малі окрушини щастя, це для них береже він більшу частину своїх минущих милостей, от тільки за умови, що тішитися ними будуть вони смиренно. Даніель сидів ліворуч від нього, урочистий і мовчазний. Матьє міг скільки завгодно споглядати його вродливе обличчя арабського шейха, й це була теж маленька втіха для очей. Матьє простягнув ноги і сам собі посміхнувся.

— Раджу скуштувати хересу, — озвався Даніель.

— Гаразд. Але ти частуватимеш: у мене ні шеляга в кишені.

— Гаразд, частую, — сказав Даніель. — Та скажи: може, тобі позичити двісті франків? Правда, мені соромно пропонувати так мало…

— Облиш! — махнув рукою Матьє. — тут немає про що й балакати.

Даніель звернув на нього свої великі лагідні очі. Він наполягав:

— Прошу тебе. В мене чотириста франків до кінця тижня, ми їх поділимо.

Треба було не погоджуватися, цього вимагали правила гри.

— Ні, — відказав Матьє. — Ні, не треба, ти дуже люб'язний.

Даніель спрямував на нього свій переповнений турботою погляд.

— Тобі й справді нічого не треба?

— Треба, — зітхнув Матьє, — п'ять тисяч франків. Та не зараз. Зараз мені потрібен херес і бесіда з тобою.

— Хотілося б мені, щоб моя бесіда була на рівні хересу, — сказав Даніель.

Він і словом не обмовився ні про свій лист пневматичною поштою, ні про причини, що змусили його викликати Матьє.

Матьє радше вдячний був йому за це: принаймні незабаром усе з'ясується. Він сказав:

— Знаєш, учора я бачив Брюне.

— Справді? — ґречно поспитав Даніель.

— Гадаю, цього разу між нами все закінчено.

— Ви посварилися?