Розділ «ІХ»

Була шоста година; виходячи зі своєї контори, Даніель зиркнув на себе в дзеркало у передпокої, подумав: «Починається!», і йому зробилося страшно. Він подався вулицею Реомюр: тут можна було заховатися, це була всього лиш зала під відкритим небом, зала втрачених кроків. Вечір спорожнив ділові будівлі, що стояли обабіч вулиці; не було ніякого бажання опинитися за їхніми темними шибами. Звільнений зір Даніеля струмів просто поміж цими дірявими бескидами аж до небесної калюжі, рожевої, недвижної плями, що насилу видніла вдалині поміж будинками.

Але й тут непросто було заховатися. Навіть на вулиці Реомюр він аж надто впадав ув око; високі нафарбовані повії, виходячи з крамниць, кидали на нього зухвалі погляди, і він почував себе голим. «Шльондри», процідив він крізь зуби. Він боявся вдихнути їхній запах: скільки б жінка не милася, від неї все одно тхне. Слава богу, жінки зустрічалися не так часто, бо, попри все, ця вулиця була не для них, а чоловіки не звертали на нього уваги, вони на ходу читали ґазети або втомлено протирали скельця своїх окулярів, або ж зачудовано посміхалися в порожнечу. Це була справжня юрма, хоча й не дуже густа, котилася вона помалу і, здавалося, розчавлювала його своїм важучим тягарем, неначе доля. Нога в ногу Даніель попрямував у цій повільній вервечці, він запозичив у цих людей їхню сонну посмішку, їхню невизначену і загрозливу долю, він загубив себе: в ньому відлунювало тільки глухе дудоніння лавини, тепер він був тільки обмілиною забутого світла: «До Марсель ще зарано, в мене є трохи часу, аби пройтися».

Він випростався, напружений і недовірливий: він знову віднайшов себе, він ніколи не міг загубити себе надовго. «В мене є трохи часу, аби пройтися». Це означало: зараз я піду на ярмарок, йому вже давно не вдавалося обманути себе. Та навіщо? Йому хотілося піти на ярмарок? Що ж, він піде. Піде, тому що не має анінайменшого бажання відмовитися від нього: вранці коти й візит Матьє, потім чотири години остогидлої роботи, а ввечері Марсель, це нестерпно, я можу хоч трохи відшкодувати собі ці збитки.

Марсель — це болото. Вона дозволяла повчати себе цілими годинами, казала: так, так, завжди так, і думки грузнули в її голові, існувала вона тільки позірно. Приємно якусь часину повтішатися з йолопів, попускаєш мотузочок, і вони злітають у повітря, великі й легесенькі, мов надувні слони, а потім смикнеш і вони вертаються назад і погойдуються простісінько над землею, збуджені й приголомшені, танцюють незграбними стрибками з кожним посмикуванням, та йолопів треба часто міняти, а то все скінчиться відразою. Крім того, зараз Марсель прогнила, в її кімнаті таке повітря, що й не дихнеш. Вже давно, заходячи до неї, він не міг не принюхуватися. Нічим там ніби й не тхнуло, та він ніколи не був до кінця упевнений в цьому, в глибині бронхів увесь час була якась тривога, часто це викликало астму. Я піду на ярмарок. Йому не треба було виправдовуватися перед собою, втім, усе це було геть невинне: він хотів поглянути на поведенцію гомиків, коли вони шукають собі партнера. Ярмарок на Севастопольському бульварі уславився на свій лад, це там інспектор Міністерства фінансів Дюра знайшов блудягу, котра його вбила. Педики, що в очікуванні клієнта прогулювалися перед ігровими автоматами, були набагато цікавіші, ніж їхні колеґи з Монпарнасу: партнери на одну ніч, куці чоловічки з кепськими манерами, нахабні й брутальні, з хрипкими голосами, підступні й злодійкуваті, вони просто шукали нагоди заробити десять франків і повечеряти. А були ще ж і пасивні гомики, сміх та й годі, ніжні й немов би аж шовковисті, з медовими голосами, якимось полиском ув очах, мерехтливим, покірним і розгубленим. Даніель терпіти не міг їхньої упокорености, в них завжди був такий вигляд, наче вони вони визнають перед судом свою провину. Йому хотілося відлупцювати їх, людину, що сама себе засуджує, завжди хочеться принизити, щоб зробити її ще більш винною, щоб геть звести внівеч остатні крихти її гідности. Зазвичай він спирався об стовп і пильно розглядав їх, поки вони, мов павичі, розпускали хвости під лінькуватими, насмішкуватими поглядами своїх молодих коханців. Педики приймали його за поліцейського шпига чи за сутенера якої-небудь «дитинки»: він псував їм усе задоволення.

Даніель зненацька поспішив і наддав кроку: «Ото вже посміюся!» В горлі в нього пересохло, сухе повітря палало довкруг нього. Він більше нічого не бачив, перед очима була пляма, згадка про згусток світла кольору яєчного жовтка, пляма відштовхувала його і притягувала заразом, йому хотілося бачити це огидне світло, та воно ще було далеко, воно висіло поміж низькими стінами, мов запах підземелля. Вулиця Реомюр зникла, розвіялася, перед ним залишалася тільки дистанція з перепонами, людьми: це було наче марення. От тільки у справжніх мареннях Даніель ніколи не сягав кінця вулиці. Він звернув на Севастопольський бульвар, розпечений під безхмарним небом, і збавив кроку. Ярмарок: він уздрів там вивіску, переконався, що обличчя перехожих йому незнайомі, й увійшов.

Це було довге закурене приміщення, що скидалося на кишку, з суворою потворністю брунатних стін і кислим духом складського анґару. Даніель занурився в жовте світло, воно було тут іще нудніше й масніше, ніж зазвичай, світ білого дня пхав його в глибину зали; для Даніеля це було світло морської хвороби: воно нагадувало йому ніч, яку він, конаючи, провів на кораблі, що плив із Палерма: в порожньому машинному відділенні стояла така ж сама жовта імла, часом вона йому снилася, він перелякано кидався зі сну й аж не тямив себе од щастя, що довкола сутінки. Години, котрі він проводив на ярмарку, здавалися йому ритмічним глухим гупанням шатуна.

Попід стінами стояли здоровецькі скриньки на чотирьох ніжках, то були ігрові автомати. Данієлеві всі вони були знайомі: футбольна команда, шістнадцять дерев'яних розфарбованих фіґурок на довгих мідних стержнях, гравці в поло, бляшане авто, яке треба було пускати по матер'яній доріжці поміж полями і будинками, п'ятеро чорних котиків на даху в місячному сяєві, їх збивали п'ятьма пострілами з револьвера, електричний карабін, автомати з шоколадом і парфумами. В глибині зали були три ряди кінопроекторів, назви фільмів виділялися великими чорними літерами: «Молода родина», «Пустотливі покоївки», «Сонячна ванна», «Обірвана шлюбна ніч». Якийсь пан із лорнетом покрадьки підійшов до одного з тих проекторів, укинув двадцять су в шпарину і з незграбною квапливістю прилип до шкляного вічка. Даніель задихався: через цю пилюгу, через цю спекоту, а тут ще з того боку стіни почали розмірено й гучно гупати. Ліворуч він угледів заманку: вбого зодягнені молодики з'юрмилися довкола двометрового манекена неґра-боксера, в котрого посеред живота була шкіряна подушечка і циферблат. Їх було четверо, білявець, рудий і двоє чорнявих, вони познімали свої піджаки, позакасували рукави сорочок на своїх вутлих рученятах і, мов дурнуваті, знай гамселили по тій подушечці. Стрілка на циферблаті показувала силу їхніх ударів. Вони крадькома зиркнули на Даніеля й почали гамселити ще дужче. Даніель грізно подивився на них, аби показати, що вони помилилися, й обернувся до них спиною. Праворуч, біля каси, на світлі, він угледів гінкого молодика з сірим обличчям, на ньому був геть зіжмаканий костюм, спідня сорочка і м'які черевики. Він таки напевне не був педиком, як оті четверо, принаймні здавалося, що він їх не знає, заблукав сюди він випадково, — Даніель голову був ладен заставити, що це так, — і був зайнятий спогляданням механічного крана. Трохи згодом, спокусившись, звичайно, електричною лампою і фотоапаратом «Кодак», що лежали за шклом на купі цукерок, він нечутно підійшов ближче і з хитрим виглядом укинув монету в шпарину, потім трохи відступив назад і, здавалося б, знову поринув у роздуми, замислено погладжуючи пальцем крильця носа. Даніель відчув, як по спині пробігли добре знайомі дрижаки: «Він дуже любить себе, — подумалося йому, — він любить пестити себе». Так люди були найбільш привабливі, найбільш романтичні: ці насилу помітні порухи свідчили про несвідому грайливість, глибоке і тихе замилування самим собою. Молодик жваво ухопився за обидві ручки автомата і почав уміло маневрувати ними. Зі скреготом трибків і старечим тремтінням кран обернувся довкола своєї осі, ввесь автомат аж двигтів. Даніель зичив йому виграти бодай електричну лампу, та віконце виплюнуло лише декілька барвистих цукерок, що скидалися на дрібні сухі квасолини. Проте молодик начебто не розчарувався, він понишпорив у кишені й дістав ще одну монету. «Це останні копійки, — вирішив Даніель, — він не їв з учорашнього дня». Втім, не варто. Не варто було уявляти собі, ніби за цим чарівливим худорлявим тілом, що зайняте саме собою, стоїть якесь таємниче життя, повне злигоднів, свободи і надії. Не сьогодні. Не тут, у цьому пеклі, під цим зловісним світлом, з глухим гупанням у стіну, адже я дав собі обітницю бути стриманим. І все ж таки Даніель пречудово розумів, як можна потрапити в залежність від одного з цих автоматів, потроху програвати на нім грошенята і знову й знову пробувати відігратися, з горлом, що пересохло від шалу і запаморочення: Даніель дуже добре міг зрозуміти таке запаморочення. Кран почав обертатися з обережним і примхливим рипінням: здавалося, цей нікельований автомат тішиться сам із себе. Даніель злякався: він ступнув уперед, він аж палав од бажання покласти долоню на руку молодика, — він вже відчував дотик вичовганої, шерехатої тканини, — і сказати йому: «Не грайте більше». Марення зараз почнеться знову, в ньому буде присмак вічности і цей переможний тамтам потойбіч стіни, і цей приплив смиренної журби, що піднімається в ньому, цієї нескінченної і звичної журби, що, мов повінь, затоплює все, йому доведеться виходити з неї цілі дні й ночі. Та ввійшов якийсь пан, і Даніель відчув, що звільнився: він випростався і подумав, що зараз зарегоче. «Оце чоловік», подумалося йому. Він був трохи розгублений, та все ж задоволений, бо таки утримався від спокуси.

Пан хутко наближався, він ішов, згинаючи коліна, тулуб його був прямий. «Та ти носиш корсет, голубе», подумав Даніель. Йому могло бути років із п'ятдесят, він був старанно виголений, обличчя розумне, можна було подумати, що життя з любов'ю зробило йому масаж: персиковий колір обличчя під сивою чуприною, прегарний флорентійський ніс і погляд, трохи затвердий, надто вже короткозорий, ніж годилося б, погляд, що відповідає обставинам. Його прихід викликав сенсацію: четверо гомиків ураз обернулися, напустивши на обличчя вираз розбещеної невинности, потім заходилися гамселити кулаками черево того неґра, однак серце в них до того діла більш не лежало. Пан кинув на них швидкий, може, занадто вимогливий погляд, потім одвернувся і підійшов до спортивного автомата. Він крутнув залізні стержні і, посміхаючись, почав старанно розглядати фіґурки, наче його й самого бавила та примха, через яку він сюди прийшов. Даніель угледів ту посмішку і відчув, як болісно здригнулось його серце, всі ці навмисні витівки і виверти викликали в нього жах, йому захотілося втекти звідси. Та тільки на мить: він уже звик до цих безрезультатних поривань. Даніель зручніше сперся об стовп і втупив у того пана свій тяжкий погляд. Праворуч молодик у спідній сорочці дістав з кишені вже третю монету і втретє розпочав свій мовчазний танок довкола нікельованого крана.

Вродливий пан схилився над спортивним автоматом і провів пальцем по тендітних тілах маленьких дерев'яних гравців: він і не думав опускатися до прямих загравань, бо, звичайно ж, усвідомлював, що зі своєю білою чуприною і світлим убранням він достатньо ласий шматочок, щоб на нього позліталися всі оці молоді мухи. І справді, після коротких перемовин, від гурту відокремився білявчик, він просто накинув на плечі піджак і поволеньки підійшов до гома, тримаючи руки в кишенях. Вигляд у нього був несмілий і запобігливий, під густими бровами собачий погляд. Даніель з огидою глянув на його вгодований зад, на його гладкі, та все ж землисті селянські щоки, де вже поросла брудна рідка щетина. «Плоть жінки, — подумалося йому. — Вона розмішується, мов тісто». Цей пан поведе його до себе, викупає з милом, може, навіть покропить парфумами. Допіру він це подумав, як його знову охопила лють. «Мерзотники», пробурмотів він. Молодик зупинився за кілька кроків од пана і почав теж вдавати, ніби розглядає автомат. Обоє схилилися над стержнями й, не дивлячись одне на одного, з цікавістю їх розглядали. Згодом молодик таки зважився: він натиснув кнопку й швидко обернув один зі стержнів. Четверо маленьких гравців описали півколо і завмерли головами донизу.

— Ви вмієте грати? — солодким голосом поспитався пан. — Ой, може, поясните мені, як це робиться? А то я ніяк не второпаю!

— Кладете двадцять су, а потім смикаєте. Вигулькують кульки, їх треба загнати в лунки.

— Але грати треба удвох, правда ж? Я намагатимуся послати м'яч у ціль, а ви заважатимете мені, чи не так?

— Саме так, — відказав молодик. І за мить докинув: — Треба стояти по ріжні боки, один тут, другий там.

— Зіграєте зі мною партію?

— Охоче, — відказав молодик.

Вони почали грати. Пан захоплено сказав:

— Цей юнак так добре грає! Як це йому вдається? Він ввесь час виграє. Навчіть і мене, юначе.

— Звичка, — скромно сказав молодик.

— А, то ви вправляєтеся! Звичайно ж, ви часто буваєте тут? Часом я заглядаю сюди, та вас ніколи не бачив. Ні-ні, я вас обов'язково помітив би, в мене виняткова пам'ять на обличчя, а лице у вас цікаве. Ви з Турені?