Розділ «XVIII»

Вона вийшла. Вони чули, як за нею зачинилися двері.

— Хто ця літня дама? — запитав Даніель.

— Лола, подруга Бориса Серґіна. Вона трохи несповна розуму.

— Видно по ній, — сказав Даніель.

Матьє почував себе незатишно, залишившись із ним віч-на-віч; йому здавалося, що раптом він знову опинився перед своєю виною. Вона була тут, жива, вона жила в глибині Данієлевих очей, і бозна якої форми прибрала вона в його примхливій і чудернацькій свідомості. Даніель був схильний скористатися з ситуації, що склалася. Сьогодні він був церемонний, зухвалий і понурий, як у найгірші свої дні. Матьє посуворішав і глянув на нього; Даніель був блідий, мов стіна.

— В тебе кепський вигляд, — сказав Даніель з недоброю посмішкою.

— Про тебе можна сказати те ж саме, — відказав Матьє. — Гарно ж ми влипли.

Даніель стенув плечима.

— Тебе прислала Марсель? — запитав Матьє.

— Так.

— Це вона повернула гроші?

— Вони їй не потрібні, — ухильно відказав Даніель.

— Не потрібні?

— Ні.

— Скажи, принаймні, чи є в неї засіб…

— Про це вже мови немає, мій любий, — сказав Даніель. — Це діло минуле.

Він підняв ліву брову й іронічно, немов через уявний монокль, дивився на Матьє. «Якщо він хоче приголомшити мене, — подумав Матьє, — то йому не завадило б пильнувати за своїми руками, а то вони в нього тремтять».

Даніель недбало сказав:

— Я одружуюся з нею. Ми залишимо дитину.

Матьє взяв цигарку і запалив. Голова його дудоніла, неначе дзвін. Він спокійно запитав: