Розділ «ГНАТ РОМАШИН»

— Що?

— Хомо ферус — дика людина. Просто не вкладається в голову.

Я промовчав. По-моєму, стріляти могла, тільки хвора людина. Єдине, що залишалося по-справжньому загадковим, — де стрілець дістав карабін, знятий з озброєння разом з іншою зброєю півтора сторіччя тому. І ще було незрозуміло, чому стрілець вибрав саме карабін. Якби він почав з ракет більшого калібру — зосталися б од нас ріжки та ніжки! Чи він просто хотів нас налякати?

— Значить, у нього не було ракет, — резонно вирік Сосновський.

Ми спустилися в ущелину.

— Викликати патруль? — запитав Вітольд, залізаючи в кабіну швидкольота.

Я обійшов машину, перевірив, чи все на місці, чи ніхто тут часом не “побував”.

— Немає сенсу, — відповів нарешті. — Зараз ми повторимо похід, тільки озброїмося. Та, гадаю, зброя не знадобиться.

Спецключем я відімкнув броньований ковпак сейфа під заднім сидінням швидкольота і дістав звідти пістолет.

Через півгодини ми знову пройшли тим же маршрутом, причому Сосновський супроводжував мене на швидкольоті, готовий кинутися на допомогу за найменшої небезпеки. Але такої самовідданості від нього не знадобилося — печера була порожня. Вона йшла в глиб скельного масиву, мабуть, на багато десятків кілометрів, вичищена асенізаторами до блиску, місцями вузька, звивиста, місцями утворювала просторі зали. Ми облазили тільки частину її до першого залу, натрапивши на три бокових відгалуження, два з яких були загачені обвалами. Подальші пошуки виявилися безрезультатними, тут потрібен був цілий загін шукачів з відповідною апаратурою типу хомодетекторів, і ми вирішили не витрачати марно часу. Я постояв на тому місці, де ховався стрілець, піддав ногою розірваний фруст-пакет — упаковку патронів до “дракона” — й опустив пістолет. Позицію було вибрано досить вдало. Схил осипу, що вів до печери, проглядався чудово, і той камінь, за яким ховався я, не міг надійно прикрити мене. Стрілець мав влучити в мене першими ж пострілами, стріляти він умів. Але… не зробив цього. Значить, просто відлякав і все. Потім спокійно зробив свою справу, заради якої і навідався сюди, і пішов, навіть не потрудившись знищити фруст-пакет…

— Ми йому чимось завадили, — пробурмотів я, міряючи на око відстань до перших круглих кам’яних брил. — Якби з’явилися на півгодини пізніше, то нікого б не застали.

— Але ж він… — почав Вітольд, — він нас, здається, пожалів. Треба тут усе обшукати, причому з допомогою великих дослідницьких комплексів типу БІІМ, якими оснащуються експедиції Дальрозвідки на інші планети… Дай разочок пальнути, Гнате, — зненацька почав благати стажист.

Я повагався трохи, зважив у руці “універсал”, поставив планку на розряд-факел і подав Вітольду, Сосновський обережно, з благоговінням хлопчака, що ніколи не тримав у руках зброї, взяв пістолет, погладив довгий пухирчастий ствол, прицілився і натиснув на спуск. Ахнуло коротке мереживо розряду, ближчі камені рознесло вщент, дальні здуло прямо до задимілих конусів пилу. Коли пил осів, на осипу, що став рівний, як стіл, з’явилися дві блискучі нитки рейок.