Розділ «ГНАТ РОМАШИН»

О третій дня я згадав про свою пропозицію, яка вимагала перевірки, і, внутрішньо її відкидаючи, все ж вирішив перестрахуватися.

— Залишаю вас самих, — звернувся я до сусідів по кімнаті, зайнятих зранку розрахунками й моделюванням якоїсь аварійної ситуації. — Набридли ви мені за день гірше гіркої редьки.

— Чув? — підвів голову від панелі драйвера один з інспекторів, Дайніс Пурнієкс, флегматичний, білявий, у розхристаній на грудях сорочці. — Вони ерудити. Вони знають старовинні приказки. З чого б це ми їм набридли?

Вони, очевидно, відвикли одержувати від начальства докори в неоперативності, - докинув суворий Аристарх Видов, знімаючи з голови сітку емкана.

— Ну й обізнаність у вас, — я з цікавістю глянув на Видова. — Прямий зв’язок з бункером начальника відділу?

— Стараємося, — відповів Дайніс.

— Тебе сьогодні шукали. — Аристарх акуратно засукував рукави сорочки. — Дуже вродлива жінка.

— І як же ту загадкову вродливицю звати?

Аристарх перевів погляд на товариша.

— Люція, — мовив Дайніс.

Я лиш знизав плечима: знайомих жінок з таким ім’ям у мене не було.

У цей час м’яко прозумерив координатор зв’язку кімнати: він був увімкнений постійно і знав координати всіх співробітників відділу.

— Ромашин Гнат, на вас чекають у приймальному холі біля першого ліфта, — почувся ввічливий баритон автомата.

— О! — випростався Дайніс. — Вона…

— Та ну вас! — Я наблизився до пульта координатора, перевірив односторонній зв’язок з холом, сподіваючись дізнатися, хто мене викликав, але біля першого ліфта було багато людей.

— Цікаво… Ну, я пішов.

— Тільки не захоплюйся, — серйозно порадив Дайніс. — Не то зірвеш строки виконання основного завдання.

Співробітники, заусміхавшись, перезирнулися.

— Гаразд, друзяки. — Я також усміхнувся, здійняв догори кулак і вийшов.