Розділ «ГНАТ РОМАШИН»

Я набрав курс на пульті “джорджа” — так назвали автопілот англійці, вимкнув у кабіні світло і якийсь час милувався нічною ілюмінацією Землі двадцять третього сторіччя.

Під швидкольотом пропливали розсипи кольорових вогнів — селища, бази відпочинку, станції магнітопланів, автоматичні заводи; на обрії спалахували безшумні зірниці атмосферних виробничих комплексів і харчових фабрик; підпирали небо білі шпиці орбітальних ліфтів; десь над океаном тричі зметнулося вгору райдужне полум’я — чи то стартували до зовнішніх планет ТФ-контейнеровози, чи то запрацювали капсули гідрометеоконтролю, знищуючи незапланований тайфун.

Потім вогні внизу порідшали, безшумні зірниці заводів змістилися за обрій, білі стрижні ліфтів перетворилися на тонкі павутинки світла: швидколіт перетнув межу заповідної зони, куди люди намагалися не приносити “вірусу” технологічних комплексів.

— Тобі не здається, варяже, що Земля напрочуд небагатолюдна, — запитав я стиха.

— Ні, - мовив здивований Вітольд, — не здається. А що!

— Нічого. Згадав історію. — Я вмостився зручніше і заплющив очі. — Розповідай, що там у тебе нового. До мети година ходу.

Вітольд стрепенувся — він також милувався нічним пейзажем Американського континенту.

— Зо Лі — малаєць, народився у Пінанзі. Тридцятишестирічний, зріст метр сімдесят сім, вага шістдесят вісім кілограмів… — Вітольд затнувся і з хвилину мовчав; я майже безпомилково визначив, що він провинно дивиться у мій бік. — Це дані його особової справи. За освітою він інженер-механік великих інтегральних систем, в “Аїд” працює уже п’ять літ. Має феноменально швидку реакцію на небезпеку, спортсмен — абсолютний золотий пояс із тайбо…

— Ого! — не стримавсь я.

І не випадково. У Системі всього кілька чоловік мають золотий пояс із тайбо. Щоб оволодіти таким поясом, треба мало не з дня народження займатися боротьбою і не переривати тренування бодай на день.

— Серйозний хлопець! Можливо, і живим він залишився завдяки своїм здібностям?

Вітольд помовчав. Він не знав того, що знав я, але водночас його відомості про Зо Лі, непотрібні в звичайній ситуації, набували раптом для мене якогось іншого, прихованого поки що і тому зловісного сенсу.

— Продовжуй.

— Власне, це все, що мені вдалося дізнатися. Дані паспорта… особова справа… характеристика… Він не одружений, батьків немає.

— Як це немає?

— Ну, не знаю… нема — і все… я не цікавився. Хіба це важливо?

— Можливо, і ні. А друзі в нього є?

— Близьких, здається, також нема.

— Здається, чи точно нема?

Сосновський мовчав так довго, що я мимоволі засміявся, уявивши, як він червоніє у темряві.