— То про що ж ти все-таки довідався? Особову справу і характеристику можна було вивчати потім.
— Ще інформація про лікування Зо Лі…
— Це інша розмова, знадобиться, але запам’ятай: у такому пошуку, як наш, немає дрібниць, і аналізувати події потрібно з усіх, навіть несподіваних, боків. З ким ти говорив про Зо Лі?
— Тільки із заступником начальника американського “Аїд” Ларрі Хемпстером. Ті, хто його знав особисто, зараз усі у відрядженнях.
— І що сказав Ларрі?
Сосновський зітхнув.
— Він його мало знав. Сказав лише, що кадровики готували Зо Лі на начальника групи, але Гриффітс призначив Шерстова, хоч у резерві стояв саме Зо Лі…
— Цікаво. Зо Лі був ображений тим, що замість нього призначили іншого?
— Не знаю, але Гриффітс двічі відхиляв кандидатуру Зо Лі.
— Чим же керувався Мартін? Ну, це я у нього запитаю сам. Отже, де наш підопічний?
— Він два тижні перебував на лікуванні у клініці “швидкої допомоги” у Мексікан-Хате, потім у Симуширському центрі нервових захворювань, однак, пролежавши п’ять днів, загадково зник з палати, не залишивши жодних пояснень. Я побував у його лікаря, привіз усе, що дали: діагноз, методи терапії, думку медиків…
— Дивна поведінка, дивна… Зникає з лікарні, щоб з’явитися у Сааремаа… Пам’ятаєш на Сааремському пляжі незворушного незнайомця? То був Зо Лі.
Слабко проскрипів курсограф. Я зупинив швидколіт, пильно оглянувся — інфрачервоний зір у мене розвинутий непогано, але заважало мерехтіння індикаторів на пульті. Довелось увімкнути прожектор. Вільне від скель і дерев місце незабаром знайшлося, і я посадовив апарат.
— Чекатимемо, варяже, ранку.
Ми просиділи в кабіні ще години три. причому я навіть задрімав на півгодини. Світанок змів з небосхилу чорноту ночі, ось-ось мало зійти сонце. Перекусили сандвічами, які сунув нам у блок-термос машини турботливий черговий, і запили ананасовим соком.
— Порядок, — сказав я, пробуючи готовність м’язів до життєвого напруження. — Можна вставати. Підемо так: попереду я, метрів за двадцять позаду — ти. Спочатку просто обійдемо місцевість навколо печери, потім повернемося за спорядженням. Запитання?
— Хіба тут треба когось боятися?
— Боятися, стажисте, не треба, ми на Землі, але у мене якесь непевне передчуття… Коротше, ходімо так, як я сказав.
У мене й справді з’явилося раптом відчуття, що хтось звідкись за нами спостерігає, і я щонайпильніше оглянув місцевість довкіл швидкольота і нічого не помітив, однак в інтуїцію свою вірив і тому спокійним бути не міг.
Коли зовсім розвиднілося, ми побачили, що сіли на дно неглибокої ущелини, порослої молодими ялинами і папороттю. Під дашком однієї із стін жебонів струмок, вода в ньому була незвичайного темно-горіхового кольору.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Непрохані гості » автора Василь Головачов на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ГНАТ РОМАШИН“ на сторінці 3. Приємного читання.