Розділ «ГНАТ РОМАШИН»

Результати розвідки, проведеної над Ховенвіпом з допомогою кібер-комплексу БІІМ, яким оснащували далекі зоряні експедиції, стали відомі тільки надвечір.

По своєму особистому каналу я одержав кристалокасету, розібрався в супровідній інструкції. Всього у касеті було п’ять кристалів. Три з них містили записи фізико-геологічних властивостей плато Ховенвіп, у четвертому були вітейри — кольорові об’ємні зображення підземного світу Ховенвіпу, виконані в різних діапазонах електромагнітного спектра, в п’ятому виявлені об’єкти штучного походження.

Відпрацювавши обов’язкову денну норму фізпідготовки: година — розминка і тренування гнучкості та рухливості м’язів, година — доведення до автоматизму прийомів тайбо, — я подзвонив додому, сказав, що затримаюся, створив у кабінеті вечірнє освітлення і сів у крісло з передчуттям радості дотику до таємниці.

Перший вітейр відтворював усю складну систему підземель Ховенвіпу. Я порівняв знімок з тим, що в архіві, й одразу помітив невідомі раніше відростки тунелів та печер. Але не це привернуло мою увагу, на схемі перехресних звивистих ходів горіли вогники знайдених об’єктів. Це були, як правило, прямі тунелі, “зодягнені” в бетонно-панцирний каркас, але траплялися й бункери, трубопроводи, стіни, камери, якісь агрегати і машини. Дещо з цього було вже досліджене, однак я знайшов і цілком нові об’єкти, про які ні в документах архіву, ні в матеріалах слідства нічого не згадувалося. Наприклад: дивна порожнина у формі ідеальної кулі, поруч бункер, з’єднаний з порожниною металевою трубою, складний агрегат у вузькому кам’яному мішку-скоріш за все старовинний термоядерний реактор. Всі ці знахідки групувалися приблизно за три кілометри від місця загибелі чистильників. Не дивно, що експерти не змогли повністю розгадати таємницю Ховенвіпу, приховану скельною товщею з півтораста метрів. Найбільше мене зацікавила куляста порожнина, до якої підходили пучки труб різного діаметра і десятки кабелів. Евакуйований центр управління всім підземним господарством лабораторії? Стендовий зал? Полігон?

— Чудово! — сказав я вголос, підвівся і, розминаючись, замовив у барі гаряче молоко. — Ян буде задоволений.

Виходить, “Суперхомо” значно потужніша організація, ніж ми гадали. Точніше, ніж гадав я. Вісім квадратних кілометрів площі! Близько двадцяти шести кілометрів підземних виробок! І все це заради… заради чого? Яка така “надлюдина” створювалася в лабораторії? Яким шляхом? І чому навіть в архівах Пентагону і “Сентком-2000” про лабораторію — жодного слова? Чому тільки в одному-єдиному документі з тисяч інших надсекретних є згадка про відрахування “Суперхомо” ста вісімдесяти мільйонів доларів? За що? За яку “наукову” діяльність?..

Хутко переглянувши решту знімків, я повернувся до круглої печери. Цей дивний підземний зал зацікавив мене особливо, але, як відомо, на піску здогадок збудувати фундамент факту неможливо, а відправних пунктів для ланцюга логічних умовисновків я поки що не знайшов. Нагромадження туману в справі “Аїд” тривало.

Раптом я відчув на собі чийсь миттєвий погляд. Відчуття тут же минуло, але я вже знав, що в кабінеті я не сам. Хтось безшумно увійшов до кімнати і зупинився біля дверей, насторожений і небезпечний, як біль у серці. Він був досить досвідчений: глянув на мене лише раз, знаючи, що прямий погляд тут же видає спостерігача, і все ж недооцінив мого досвіду. Поки я допивав молоко — нарочито повільно, відчуваючи на губах не смак його, а смак тривоги і прикидаючи, що краще: стрибнути до стіни із сейфом чи впасти на підлогу, — той, хто ввійшов, непомітно наблизився й зупинився за спиною. Я кожною клітинкою напруженого тіла відчував незнайомця. Одного лише не знав — що вживе ця людина і як вона озброєна. Про те, що це може бути звичайний відвідувач або працівник відділу, я просто не думав.

Наступної миті м’яко муркнув виклик інтеркома. То був для мене мовби сигнал. Я щосили вдарив ногою у простір за спиною, влучив, дістав удар у відповідь в шию, відскочив і оглянувся. Біля дверей мелькнув людський силует, заштрихований фіолетовою напівтемрявою. Двері безшумно пропустили його і зачинилися.

Шия нила — удару завдано за всіма правилами тайбо — прийом “косий флінт”, і якби я трохи не нагнувся, то лежав би зараз непритомний біля столу, а невідомий, не поспішаючи, зробив би те, що замислив.

Я жбурнув склянку на підлогу, запізніло кинувся до дверей.

У кінці коридору встиг ще раз помітити тінь: людина пірнула в ліфт — наздогнати її тепер було неможливо.

Я постояв у коридорі, витер обличчя долонею й усміхнувся. Злякався, інспекторе? Ще б пак… зовсім відвик від постійної готовності до сутички… І ось на тобі — на Землі, в найнадійнішому і спокійному місці, в Управлінні аварійно-рятувальної служби, застрахованому від усіх і всіляких випадковостей, піддатися нападу! Розкажи комусь — не повірить!.. А може, це чийсь невдалий жарт?

Крізь відчинені двері знову почувся сигнал виклику: автомат “знав”, що я з приміщення не виходив, і був настійливий. Я зачинив двері, пройшов до столу. Дзвонила Люція.

— Я так і знала! — вона засміялася, вдивляючись мені в обличчя і намагаючись відгадати мій настрій. — Працюєте?

Дзвонила вона, по-моєму, зі спортзалу: із-за зеленої стіни декоративного домашнього чагарника чулися удари по м’ячу, вигуки, сміх і плескіт води.

— Доводиться. — Я несамохіть глянув на двері. — Тут у мене побував один загадковий відвідувач…

Люція зрозуміла, що запитувати не варто, якщо співрозмовник не бажає відповідати, і швидко проказала:

— Знаєте що, вже пізно, а я, як і ви, живу в Москві, то давайте зустрінемося в кафе? Я щойно звільнилася, нам також доводиться іноді затримуватися допізна. Підходить?