Розділ «ЛЮЦІЯ ЧІКОБАВА, пілот-випробувач космоцентру»

— У стінах — генератори поля, — сказав Дуглас Гнату. — Вимкнені порівняно недавно, з півроку тому. Живлення підводилося од автономного реактора.

— Реактор і досі працює? — здивувався Гнат.

— Працював у автоматичному режимі, а виробив ресурс і відключився.

Східцями, вирубаними в пористому матеріалі стінки сфери, ми спустилися на дно печери. Запах тут стояв ядучий, неприємний, у мене почало дерти в горлі й на губах з’явився металево-гіркий присмак. Я нахилилася: підлога сфери здавалася вкритою товстим шаром зеленуватого пилу, але це був не пил. Дуглас також нагнувся, копирснув пальцем підлогу — він був у рукавицях — і легко відламав шматочок, пористий, як спінений пластик, що відслужив своє.

Вітольд. — Пам’ятаєш, я розповідав тобі про лаву на Сан-Мігелі?

Гнат потримав у руках розсипчастий уламок, понюхав і викинув.

— Цікаво. А що там? — він кивнув на пролом у куполі печери.

— Природний хід. Ходімо поглянемо. — Дуглас обернувся до нас. — А ви, будь ласка, зачекайте тут.

Вони піднялися на балюстраду, і голоси їхні незабаром долинули уже з пролому в куполі.

— Не провалися, тут повсюди той же “пінний” шар…

— А куди веде цей хід?

— Якраз це найцікавіше: вихід точно над тим місцем, де загинули люди Шерстова.

— Далеко звідси?

— Кілометрів зо три.

Голоси поволі стихли, чувся лиш звук кроків — мовби люди йшли по хрусткій кризі.

— ТФ-удар, — повторив Вітольд, розминаючи в долонях грудочку матеріалу печери.

— Помиляєтеся, — несподівано озвався басом похмурий Фарді. — “Молекулярне танення” — порушення молекулярних зв’язків речовини. Кіт! — раптом гукнув він. — То я піду?

— Йди, — глухо почулося згори.

Фарді, ні слова не кажучи, щез. Ми з Вітольдом перезирнулися і засміялися.

— Досить непривітний товариш… Поки вони повернуться, хоч розкажіть, що все це означає, - попросила я.