Розділ «ЛЮЦІЯ ЧІКОБАВА, пілот-випробувач космоцентру»

— А зручно? — засумнівалася я, відчуваючи себе зайвою.

— Гнат же взяв вас із собою, — знизав плечима стажист і почервонів.

Відповідальність за мою появу тут лежить на Гнатові, зрозуміла я і запитала, аби не мовчати:

— А чим ви займаєтеся? Чи це секрет?

— Не секрет. — Вітольд почав розповідати про те, що сталося на Ховенвіпі з групою чистильників, але не докінчив: Гнат уже покликав його до себе.

— Мені треба йти вниз. І ти йдеш?

— Куди вниз? — не зрозуміла я.

— Під землю. Тут під скелями ціла печерна країна. Туди недавно пробурили шахту.

— Іду. — Я оглянула свій наряд. — Але в цьому платті…

Гнат відійшов до невеликого намету, який приліпився до прямовисної скелі, й приніс оранжевий комбінезон.

— Завеликий, але більше нічого немає. Ходімо.

Вхід під землю був за півкілометра від механізму, що довбав камінь. Шахту було вже обладнано підйомниками, і спустились ми вниз на глибину двісті метрів за якихось півтори хвилини. Там, на дні, нас ждав невисокий на зріст чоловік, вилицюватий, з виглядом упевненої в собі людини. Звали його Кіт Дуглас.

Я вперше опинилася під землею, тому з цікавістю розглядала печеру, в яку ми проникли через її стелю. Печера освітлювалася люмінесцентними лампами, прикріпленими до стін через рівні проміжки. По дну зміїлися різноколірні кабелі, стояли якісь апарати. Троє людей у таких само оранжевих комбінезонах, як і мій, працювали неподалік, біля печерної стіни.

— Метрів сорок, — сказав Кіт Дуглас, очевидно, продовжуючи розмову, й несхвально глянув на мене.

— Фарді, підійди.

Від групи людей відокремився довгов’язий хлопець з похмурим обличчям, мовчки привітався з Гнатом за руку:

— Пильнуй позаду.

Фарді похмуро блимнув у мій бік, і я пошкодувала, що послухала Гната. Однак відступати було пізно, хоч я і не розуміла, чим тут займаються ці люди і який стосунок до них має Гнат.

Так вервечкою ми й рушили: Гнат і Дуглас попереду, потім Вітольд і я, а останнім Фарді. Не розумію, навіщо знадобилося таке підстрахування.

Хід вивів нас на балюстраду величезної печери, яка мала форму ідеальної кулі не менш трьохсот — чотирьохсот метрів у діаметрі. Стелю її було проломлено, і в проломі виднілася частина тунелю, освітленого все тим же білим світлом люмінесцентів.