Розділ «ГНАТ РОМАШИН»

Я піднявся на сьомий горизонт Управління, в зал таймфагу.

Станція таймфагу займала весь сьомий горизонт південного крила приміщення. Оскільки працівникам Управління доводиться звідси відлітати у всі точки земної кулі та за її межі — на планети Сонячної системи й до інших зірок, то й станція пасажирського ТФ-сполучення була найбільшою з існуючих: зал таймфагу займав площу тридцять тисяч квадратних метрів, і розміщалось у ньому півтори тисячі кабін.

Я відшукав вільну кабіну, набрав код Москви і за якусь мить вийшов із таймфагу Басове, на майдані Слави. Від майдану до мого двадцятиповерхового будинку йти півгодини, але я все ж узяв швидколіт — у серці заворохобилася тоскна, як негода, тривога.

Матері вдома не було, батько у вітальні розмовляв по віому.

Я пройшов у свою кімнату, відчинив стінну шафу. Переклавши з кутка в куток віброласти, флайтінг для глибоководного полювання, пакет надувного човна з балончиком газу, мундир ветер-майора, який так і не віддав однокашнику, і, тихо присвиснувши, втупився очима в порожню нішу: “дракона” у шафі не було.

— Прийшов? — досить оригінально відреагував батько, з’являючись на порозі. — Що шукаєш?

Я оглянувся.

— Тату, ти з моєї шафи нічого не брав?

— Нічого, це ж твоя шафа. А що сталося? Чому ти такий заклопотаний?

— Розумієш… — я почухав потилицю. — Додому з польоту я заявився у всьому бойовому… трофеї, так би мовити… хотів справити враження… ну, і досі не здав усього цього. Коротше, пропав мій карабін.

Батько з цікавістю глянув на мене і зазирнув до ніші.

— Пропав “дракон”? Ти хоч уявляєш, що ти кажеш?

Я непевно мотнув головою.

— Я нікуди не міг його сунути, крім шафи. Пам’ятаєш, ти ще запропонував піти в тир, потренуватися. Він був тут.

— А якщо мати переклала?

— Навіщо? — Я знову взявся переглядати речі, вже знаючи, що карабін удома не знайду. Передчуття не обмануло мене. Ще на Ховенвіпі у мене закралася думка, що по мені стріляли з мого ж власного карабіна, але тоді я лиш посміявся над собою. Ось, значить, де стрілець його взяв!

Батько, примружившись, дивився на мене. Він ждав пояснень. І я коротко переказав йому події на Ховенвіпі. Він слухав мовчки, з незворушним обличчям, але ж я знав його добре, майже як себе.

— А патрони? — запитав він, коли я скінчив. — У тебе ж їх не залишилося.

— Патрони він міг дістати в іншому місці… Тим більше, що не перевелися на світі ґави, схожі на мене. Ніколи не думав, що таке може статися.

Батько мовчки вийшов з кімнати. Достеменна ознака того, що він гнівається або обурюється.