Розділ «ГНАТ РОМАШИН»

У величезному холі, оздобленому під інму — китайське “дерево з туманними картинками” і кріїп — іскристий місячний базальт, до мене, озираючись навсібіч, підійшла надзвичайно красива жінка. Смаглява, зі станом і грацією богині, волосся, перехоплене біля потилиці рубіновим обручем, вільно спадало на спину до пояса. В очах то спалахував, то гаснув зухвалий вогник, губи всміхалися.

— Гнат Ромашин?

Короткий, оцінюючий погляд. Я мимовільно випростав плечі й поглянув на свої штани.

— Вгадали.

— Не впізнаєте?

Я пильно придивився до її обличчя.

— Прошу вибачення, не впізнаю.

— Сааремський пляж, пошкоджений швидколіт, пілот…

— То це ви?!

Жінка залилася сміхом.

— Мене звати Люція, Люція Чікобава. Зодягнена я тоді була інакше, та й ви, мабуть, поспішали. А я вас, хоча й з трудом, але все ж відшукала. Адже я у вас тепер у боргу?

— Скоріше не у мене — у моєї професії. До речі, яким чином ви опинилися над пляжем у швидкольоті?

Люція злегка поморщилася.

— Випадково. Я пілот-випробувач. У ту мить, коли на ліфті трапилася аварія, я саме пролітала над зоною вибуху. Безглузда випадковість! Наша база в Оріїссааре, за шістдесят кілометрів од орбітального ліфта. Я могла б відхилитися в той чи той бік, а взяла саме туди…

Вона помовчала.

І все-таки вам пофортунило, — сказав я. — Могло бути гірше, якби зачепив вас вихлоп стовпа ліфта.

— Так, могло бути гірше, — погодилася Люція. — Ви квапитеся? Не заперечуйте, я відчуваю, коли кажуть нещиро. Увечері ви вільні?

— Та… н-ні… втім, не знаю.

— Відповідь точно за формулою, — всміхнулася вона. — У рятувальника не буває вільного часу. Мені казали. Що ж, я подзвоню, телекс мені тепер відомий. Маю ж якось я віддячити рятівникові?

Люція глянула мені у вічі, повернулася і, легко орієнтуючись у метушні холу, попрямувала до ескалатора. Я мовчки дивився їй услід, однаково спантеличений як появою незнайомки, так і її красою. Треба було, звичайно, провести її, але я згадав про це лише тоді, коли вона зникла.