Розділ 4 Біля Річки

«Ягуар» мав право водити тільки Найтінґейл, і це можна було зрозуміти. Якби я мав таку машину, я би теж не пускав нікого за кермо. А мені було дозволено користатися десятирічним блакитним «Форд Ескорт», який вочевидь був поліцейським. Найтінґейл скуповувався у тій самій крамниці, що й Леслі. Стару поліцейську машину завжди можна впізнати, бо скільки її не мий, вона все одно старим копом смердить.

Шоредич, Вайтчепел, Воппінг — старий і новий Іст-Енд були перемішані докупи грошима та нетерпимістю. Мама Темза жила на схід від «Білої Башти» у перебудованому складі біля бухти Шедвел. Цей склад був на протилежному боці суднопідіймального елінгу від «Prospect of Whitby», стародавнього паба, що колись був легендарною джазовою сценою. Мій батько виступав там із Джонні Кітінгом, але завдяки віртуозному вмінню псувати власну кар'єру пропустив виступ із Літою Роза — здається, його тоді замінили Ронні Г'юзом.

З боку дороги склад мав фасад з лондонської цегли, в якому пробили сучасні вікна, але з боку Темзи були старі вантажні причали, які переобладнали на автостоянку. Я залишив машину між оранжевим «Сітроеном Пікассо» та червоним «Ягуаром XF», у якого на вітровому склі була наліпка з логотипом радіостанції «Urban Dance FM».

Виходячи з машини, я отримав найсильніше відчуття vestigia. Несподіваний запах перцю та морської води — раптовий, як крик чайки. І це не дивно, бо цей склад раніше був частиною Лондонського Порту, найбільшого порту у світі.

Від Темзи дмухав холодний пронизливий вітер, тож я поспішив до входу. Десь у когось грала музика, і баси були накручені так, що це можна було вважати порушенням громадського спокою. Мелодію, якщо вона й була, почути було неможливо, але басові ноти аж у грудях бриніли. Раптом на цьому тлі почувся жіночий сміх, недобрий і легковажний. Вхідні двері були замкнені домофоном. Я набрав номер, що мені дав Найтінґейл, і зачекав. Коли я хотів був набрати номер ще раз, з-за дверей почулося наближення шльопання ґумових пантофлей на ремінці. Потім двері відчинилися; за ними стояла молода чорна жінка з очима, схожими на котячі. На ній була завелика для неї чорна футболка, на якій був напис «WE RUN TINGZ».

— Привіт, — сказала вона. — Що треба?

— Я детектив-констебль Ґрант, — сказав я. — Прийшов побачитися з пані Темзою.

Дівчина оглянула мене з голови до п'ят і, завершивши порівняння з якимось теоретичним стандартом, склала руки на грудях і втупила в мене погляд.

— То й що? — спитала вона.

— Мене прислав Найтінґейл, — сказав я.

Дівчина зітхнула, розвернулася й крикнула в коридор:

— Тут якийсь чувак каже, що від Чародія прийшов!

На спині її футболки було написано «TINGZ NUH RUN WE»[4].

— Впусти його, — гукнув зсередини будівлі голос, що мав слабкий, але легковпізнаваний нігерійський акцент.

— Заходь, — сказала дівчина й поступилася дорогою.

— Як вас звати? — спитав я.

— Мене звати Беверлі Брук, — сказала вона й нахилила набік голову, коли я проходив повз неї.

— Приємно познайомитися, Беверлі, — сказав я.

Усередині було спекотно, як у тропіках, і майже так само вогко; мої обличчя та спина почали пітніти. Я побачив, що двері всіх квартир у коридорі були широко розчинені, а важкий бас лунав від залізних кованих сходів, що вели на вищий поверх. Або це найбільш дружній багатоквартирний будинок за всю історію Англії, або ж Мамі Темзі належить уся будівля.

Беверлі вела мене до квартири на першому поверсі, а я намагався не затримувати погляд на довгих струнких коричневих ногах, що визирали з-під футболки. У самій квартирі було ще спекотніше, ніж у коридорі, і я впізнав запах пальмової олії та листя маніоки. Персиковий відтінок, яким були пофарбовані стіни, рис із курятиною, який готувався в кухні, торгова марка печива з начинкою — все це пояснювало мені, до якого сорту домівки я потрапив.