Розділ 3 Фоллі

— Я думав був, що мені почулося, — сказав я.

Тож решту цього дня ми провели в різних кімнатах для допиту, даючи лжесвідчення. Ми подбали про те, щоб наші розповіді загалом збігалися, але було й багацько правдоподібних розбіжностей. Ніхто не вміє давати лжесвідчення так добре, як полісмени.

Закінчивши брехати, ми знайшли собі в казармі уніформу (що вже була у вжитку) та поїхали назад, до Даунширу. Серйозний злочин у такому районі, як Гемпстед, завжди стає хітом новин, і ЗМІ з'являються в повному складі; не останню роль у цьому відіграє те, що половина репортерів можуть прийти сюди з дому пішки.

Ми випустили підозріло тихого Тóбі з «Хонди», а потім впродовж години чистили після нього заднє сидіння, і лише тоді поїхали, не зачиняючи вікна, назад до відділку. Сильно сварити собаку ми не могли, бо це ж через нас він був весь день замкнений у машині. Ми купили йому в Мак-Дональдсі «Happy Meal», тож, напевно, він нас вибачив.

Повернувшись до моєї кімнати, ми допили залишки пива. Потім Леслі роздягнулася й лягла в моє ліжко. Я ліг позаду неї й обійняв її. Вона зітхнула й пригорнулася до мене. У мене встав, але вона була надто вихована, щоб прокоментувати це. Тóбі зручно влаштувався в кінці ліжка, скориставшись нашими ногами як подушкою, і ось так ми всі троє і заснули.

Коли я наступного ранку прокинувся, Леслі вже не було, а мій телефон дзвонив. Я взяв слухавку — телефонував Найтінґейл.

— Ви готові повернутися на роботу? — спитав він.

Я сказав, що готовий.

Знову на роботу. Знову до Криміналістичної М'ясарні Іена Веста, де нам з інспектором Найтінґейлом було призначено екскурсію по жахливих пораненнях Брендона Купертауна. Мене було представлено Абдулу Хакк Валіду — жвавому рудуватому чоловікові п'ятдесяти з гаком років, який говорив зі слабким шотландським акцентом.

— Доктор Валід займається усіма нашими особливими випадками, — сказав Найтінґейл.

— Я займаюся криптопатологією, — сказав доктор Валід.

— Салям, — сказав я.

— Ас-Саляму алейка, — сказав доктор Валід і потиснув мені руку.

Я сподівався, що цього разу ми скористаємося приладами дистанційного спостереження, але Найтінґейлові на цій стадії розтину відео не було потрібне. Знову надягнувши фартухи, маски та захисні окуляри, ми зайшли до лабораторії. Брендон Купертаун — принаймні, ми вважали, що це він — лежав на спині голий. Доктор Валід уже розітнув його тулуб стандартним Y-подібним розрізом, понишпорив усередині в пошуках того, що там зазвичай шукають патологоанатоми, і знову зашив його. Особистість жертви ми встановили завдяки біометричному паспорту.

— Нижче шиї, — казав доктор Валід, — він чоловік сорока з чимось років у добрій фізичній формі. Але нас понад усе цікавить його обличчя.

А радше те, що залишилося від його обличчя. Доктор Валід за допомогою затискачів розправив розірвані клапті шкіри, і через це обличчя Брендона Купертауна було схоже на жахливу червоно-рожеву квітку.

— Почнімо з черепа, — сказав доктор Валід і нахилився вперед з указкою.

Найтінґейл теж нахилився, але я обмежився визиранням з-за його плеча.

— Як ви бачите, відбулося значне пошкодження кісток: нижня та верхня щелепи разом із виличними кістками повністю розтрощені, а зуби, які залишаються цілі майже завжди, у цьому випадку розколоті.

— Сильний удар по обличчю? — спитав Найтінґейл.