Розділ 13 Лондонський міст

— Сидіти! — наказав я йому, і він слухняно сів на сходовому майданчику, залишаючи геройські вчинки мені.

Я подумав, чи не піти мені геть, але був для цього надто знесилений, до того ж це було моє житло, з моїм телевізором, і я хотів повернути їх собі.

Я став збоку від дверей, відчинив їх копняком, а потім обережно визирнув з-за одвірка всередину. Там була Леслі; вона чекала на мене, сидячи на канапі й втупившись у нікуди, на її колінах лежав ціпок Найтінґейла. Коли я зайшов, вона підвела очі.

— Ти вбив мене, — сказала вона.

— Хіба ти не можеш повернутися туди, звідки з'явився?

— Без мого друга не можу, — сказала вона. — Без Містера Панча. Ти вбив мене.

Я опустився в крісло.

— Ти мертвий уже двісті років, Генрі, — сказав я. — Я абсолютно певний, що неможливо вбити того, хто вже мертвий.

«Бо якби це було можливо, в поліції був би відповідний бланк для рапорту», — подумав я.

— Я з цим не згоден, — сказала Леслі. — Втім, мушу визнати, я був невдахою по обидва боки від смерті.

— Ну, не знаю, — сказав я. — Мене ти надурив.

Леслі повернулася й подивилася на мене.

— Надурив, так, — сказала вона.

Навколо перенісся на розтягнутій шкірі Леслі були тонкі бліді лінії, тонке павутиння розірваних кров'яних судин починалося навколо її рота й здіймалося на щоки, наче плющ. Навіть розмовляла вона інакше, слова вимовлялися нечітко через зламані зуби та через те, що Генрі Пайк був змушений постійно тримати рот закритим, аби їх не було видно. Я був змушений вгамувати гнів, що переповнював мої груди, бо це була ситуація з заручником, а перше правило перемовника — не мати емоційного зв'язку. А може, першим було правило «не вбивати викрадача, доки він не відпустив заручників»? Або одне, або друге.

— Згадуючи минуле, — сказав я, — я просто дивуюсь, що ти жодного разу не схибив.

— Ти жодного разу не запідозрив? — задоволено спитала Леслі.

— Ні, — сказав я. — Ти був дуже переконливий.

— Жіноча роль — це завжди складно, — сказала Леслі. — А надто роль сучасної жінки.

— Шкода, що вона мусить померти, — сказав я.

— Я хочу, щоб ти знав, що тим, що я потрапив усередину цього вмістилища, я був здивований сильніше за всіх, — сказала Леслі. — Як на мене, у цьому винен той італієць, Піччіні; вони дуже пристрасний народ. Не можуть без хтивості жодного твору написати, навіть релігійного.