Розділ 13 Лондонський міст

— То це ти видавав себе за Ніколаса Волпенні?

— Ні, — сказав Містер Панч. — Акторську гру я залишив Генрі Пайкові, він не може без цього, бідолаха, акторство — це все, чим він живе.

— Хоч зараз він і не живе, — сказав я.

— Еге ж, — сказав Містер Панч. — Хіба не чудовий цей всесвіт?

— І де тепер Генрі?

— У голові твоєї подружки, має тілесні зносини з її мозком, — сказав Містер Панч, закинув голову й верескливо зареготав.

Я кинувся до нього, але спритний покидьок розвернувся й чкурнув одним з вузьких провулків, що виходили на Друрі-Лейн.

Я погнався за ним, і хоч я й не можу стверджувати, що відчував у собі дух кожного лондонського поліцейського, але подумайте: ми стартували біля мирського суду Бау-Стріт, і припинити гнатися за ним тепер було для мене все одно як припинити дихати.

Я вибіг з провулка на зимову Друрі-Лейн; безликий натовп пішоходів; пара здіймалася від коней і від чоловіків, що носили паланкіни. Серед холоду та снігу місто було чисте та свіже, і незабаром воно мало очиститися ще й від докучливого духа-поверненця. З приголомшливою швидкістю настала весна, і Містер Панч вів мене брудними бічними вулицями, про які я знав, що їх уже немає, аж доки ми не пробігли повз щойно збудовану церкву Святого Клемента на Фліт-Стріт. Велика Лондонська Пожежа проминула надто швидко, щоб я її побачив — просто дмухнуло гарячим повітрям, наче з відкритої духовки. Щойно на Фліт-Стріт домінував собор Святого Павла, аж раптом замість його купола була вже прямокутна норманська башта старого собору. Для такого лондонця, як я, це було єретичне видовище, все одно як раптом знайти у своєму ліжку незнайому людину. Сама вулиця стала вужчою, на ній були суцільні вузькі фасади будинків з дерев'яними балками, над якими нависали верхні поверхи. Ми дісталися часів Шекспіра, і мушу сказати, що пахнуло тут зовсім не так погано, як у дев'ятнадцятому сторіччі. Містер Панч біг, рятуючи своє примарне життя, але я наздоганяв його.

Лондон зменшувався. Серед будинків обабіч з'являлися прогалини. Я бачив зелені пасовиська зі скиртами сіна та стадами корів. Речі навколо мене втрачали чіткість. Попереду з'явилася річка Фліт, і раптом я вже біг до кам'яного моста, а на іншому краю долини були стіни — стародавні стіни Лондона. Я ледь устиг пройти крізь Лудґейт раніше, ніж сама ця брама з'явилася й заступила мені шлях. Старого собору вже не було; ми пропустили англосаксів і те, що енергійні сучасні історики звуть субримським періодом; у моді знов було язичництво.

Якби я тоді замислився про це, я, певно, міг би зупинитися й подивитися навколо, знайти відповіді на кілька важливих питань про життя в Лондініумі, але я цього не зробив, бо саме тоді наблизився до Містера Панча достатньо, щоб прийомом регбі кинути мертвого поганця на землю.

— Містере Панч! — сказав я. — Вас заарештовано!

— Покидьок! — сказав він. — Чорний ірландський пес!

— Так ти ставлення до себе не покращиш, Панче, — сказав я.

Я підвів його на ноги, завівши його руки за спину, щоб він не зміг нікуди втекти, не зламавши собі хоча б лікоть.

Він припинив пручатися й повернув голову, щоб бачити мене одним оком.

— Гаразд, ти спіймав мене, копе, — сказав він. — І що тепер робитимеш зі мною?

Це було слушне питання, і раптовий різкий біль у горлі нагадав мені, що я маю обмаль часу.

— Подивимось, якої думки про тебе мировий суддя, — сказав я.

— Де Вейл? — спитав Містер Панч. — О, залюбки, я певний, що він дуже смачний.