Розділ 15

—Ілюзія, — повторив Ґеральт. — Агуара до нас дісталася.

— Що?

— Лисиця. Створює ілюзію, аби нас дезорієнтувати. І я оце думаю— з якого часу. Гроза, скоріше, була справжньою. Але відгалужень було два, капітан був правий. Агуара приховала одне з них за ілюзією. І фальшувала показання компаса. Створила цих ілюзійних змій.

— Відьмачі казочки! — пирхнув Фіш. — Ельфійські забобони! Це що, ніби лис має такі здібності? Сховає відгалуження, обдурить компас? Покаже змій там, де їх немає? Дурня! Я вам кажу, що це від води! Отруїли нас випари, отруйні болотні гази та міазми! То через це оті види-не-види…

— Це ілюзія, яку створює агуара.

— За дурнів нас маєш? — крикнув Коббін. — Ілюзія? Яка така ілюзія? Це були справжні змії! Ми ж усі бачили, ні? Ви чули шипіння? Я навіть їхній сморід відчував!

— Це була ілюзія. Змії не були справжніми.

«Пророк» знову зачепив вантами за нависле гілля.

— То омана, так? — сказав один із матросів, простягаючи руку. — Видіння? Ця змія несправжня?

— Ні! Стій!

Гігантська гадюка, що звисала з гілки, видала шипіння, від якого заморожувалася в жилах кров, і блискавично вдарила, зануривши ікла в шию моряка: раз, потім другий. Матрос жахливо крикнув, заточився, упав, забився в корчах, ритмічно б’ючи потилицею об дошки палуби. На губах його виступила піна, з очей почала сочитися кров. Був мертвий раніше, ніж до нього встигли підбігти.

Відьмак накрив тіло рядном.

— Дідько, люди, — сказав. — Дотримуйтеся обережності! Не все тут омани!

— Увага! — крикнув моряк із носа. — Уваааага! Вир перед нами! Вир!

Стариця знову роздвоювалася. Ліве відгалуження, у яке несла їх течія, бурлило й кипіло в страшенному вирі. Вируюче коло на воді випльовувало піну, наче суп у казані. У вирі крутилися, то з’являючись, то зникаючи знову, колоди та гілки й навіть одне ціле дерево з широкою кроною. Матрос із лотом утік із носа, а ті, хто залишився, почали репетувати. Буцегарняш стояв спокійно. Крутнув штурвалом, спрямував шлюп у праве, спокійне відгалуження.

— Уфф! — витер лоба. — Ледь устигли! Погано б нам було, якби нас у той вир затягнуло. Ой, покрутило б нами…

— Вири! — крикнув Коббін. — Жеритви! Алігатори! П’явки! Не треба ніяких ілюзій, ці болота аж рояться від усілякої мерзоти, від гадів, від усілякого отруйного стерва. Погано, погано, що ми тут заблукали. Тут безліч…

— Кораблів загинуло, — закінчив, указуючи, Аддаріо Бах. — А ось це, певно, правда.

Прогнилий та розчавлений, занурений до самих бортів, зарослий водним зіллям, заплетений ліанами та мохом, на правому березі стирчав, ув’язнувши в трясовині, мертвий корабель. Вони дивилися, поки «Пророк», несений слабкою течію, сунув повз нього.

Буцегарняш штурхнув Ґеральта ліктем.