Розділ «Частина 3 Квеббін»

«Ти отруїв мене!»

«Заспокойся, — відповів Джонсі. — Тобі просто потрібно звільнити трохи місця, друже мій».

«Місця? Що ти…»

Шлунок знову стиснувся, і він осікся.

«Я хочу сказати, що нам потрібно поспішити в кімнату для хлопчиків, — сказав Джонсі. — Господи, ви, хлопці, в шістдесяті стільки разів людей викрадали, невже ви так нічого й не дізналися про анатомію людини?»

Підійшла Дарлін і, залишивши чек, пішла собі. Сірий узяв папірець.

«Залиш їй п’ятнадцять відсотків на столі, — порадив Джонсі. — Це чайові».

«П’ятнадцять відсотків — це скільки?»

Джонсі скрушно зітхнув. І це повелителі Всесвіту, перед якими ми, якщо вірити фільмам, повинні тремтіти? Нещадні міжгалактичні загарбники, які не знають ні як посрати, ні як чайові порахувати?

Новий спазм плюс легкий, беззвучний вихід газу. Газ мав запах, але не ефіру. «Дяка Господу за маленькі радощі, — подумав Джонсі й звернувся до Сірого: — Покажи чек».

Джонсі глянув на зелений папірець крізь вікно кабінету.

«Залиш їй півтора долара. — І коли Сірий завагався: — Це добра порада, мій друже. Залишиш більше, і ти для неї станеш найщедрішим клієнтом за вечір. Залишиш менше, і будеш у її очах скнарою».

Він відчув, як Сірий намагається знайти значення слова «скнара». Потім без зайвих слів він поклав на стіл долар і два четвертаки. Після цього покрокував у бік каси, яка була по дорозі до чоловічого туалету.

Поліцейський усе ще займався своїм пирогом — якось підозріло неквапливо, подумалося Джонсі, — і коли вони проходили повз нього, Джонсі відчув, що Сірий як сутність (уже сильно олюднена сутність) розчинився, пішов зазирнути в голову копа. За дверима кабінету не залишилося нічого, крім червоно-чорної хмари, яка керувала системами життєзабезпечення Джонсі.

Джонсі блискавкою кинувся до телефону і схопив трубку. Мить він вагався, потім подумав: «Просто набери 1-800-ГЕНРІ».

Спочатку не сталося нічого… А потім десь, у якомусь іншому світі, пролунали гудки.

«Піт придумав», — пробурмотів Генрі.

Овен, який сидів за кермом «Хамві» (машина була величезною і гучною, але її обладнали великими зимовими шинами, завдяки чому мчала по снігу, як лайнер «QE-2» по хвилях), покосився на нього. Генрі спав. Окуляри сповзли на кінчик носа. Оповиті байрусом повіки тремтіли від руху очних яблук під ними. Генрі снився сон. «Цікаво, про що?» — подумав Овен. Мабуть, він зміг би зануритись у голову свого нового напарника й подивитись, але це здавалося якимось збоченням.

«Піт придумав, — повторив Генрі. — Піт перший її побачив». І він позіхнув так тяжко, що Овену стало його шкода. Овен вирішив, що не хоче ставати частиною того, що зараз відбувалось у голові Генрі. До Деррі ще годину їхати, навіть більше, якщо вітер не вщухне. Нехай висипляється.

За будівлею школи Деррі є футбольне поле, на якому колись виблискував Річі Ґренадо, але юний герой Річі вже п’ять років лежить у могилі, черговий провінційний Джеймс Дін, жертва автокатастрофи. Інші герої виросли, отримали свою частку слави й пішли далі дорогою життя. Та й узагалі зараз весна, до футбольного сезону ще далеко. Поле всіяне якимись величезними чорними птахами з червоними головами. Ці ворони-мутанти, сидячи на складаних стільцях, сміються й перемовляються, але містер Треск, директор, легко їх перекрикує, бо стоїть на трибуні й має мікрофон.