Розділ «Частина 3 Квеббін»

Генрі провів долонею по обличчю, зробив глибокий вдих і шумно видихнув.

— Я знаю, куди ми їдемо і що нам треба буде зробити…

— Ну й добре…

— …але мені потрібно розповісти тобі одну історію, щоб ти зрозумів.

Овен зиркнув на нього.

— А ти хоч сам розумієш що-небудь?

— Не все, але вже більше, ніж раніше.

— Ну, тоді давай, розповідай. До Деррі ще годину їхати. Вистачить години?

Генрі подумав, що цього більш ніж досить, особливо якщо розмовляєш подумки. Почав він від самого початку — звідки, як він тепер розумів, усе почалося. Не з появи сірих чоловічків, не з байрусу або тхорів, а з чотирьох хлопчиків, які сподівалися побачити фото королеви краси з задертою спідницею і не більше. Поки Овен вів машину, його розум наповнювався серіями взаємопов’язаних образів, скоріше як уві сні, ніж як у кіно. Генрі повідав про Даддітса, про їхню першу поїздку в «Діру в стіні» і про те, як Бобер блював на сніг. Він розповів Овену, як вони проводжали Даддітса до школи і про гру в крибедж за правилами Даддітса: вони грають, а Даддітс виставляє кілочки. Про те, як вони водили Даддітса до Санта-Клауса — це був просто мегаульот! І як знайшли фото Джозі Рінкенгауер на дошці оголошень «ЖИТТЯ ДЕРРІ» напередодні випускного вечора трьох старших із їхньої компанії. Овен побачив, як вони поїхали до будинку Даддітса на Мейпл-лейн машиною Генрі, скинувши мантії та шапочки на задньому сидінні, як привіталися з містером і місіс Кейвеллами, які сиділи у вітальні з якимось блідим, як стіна, чоловіком у комбінезоні Газової служби Деррі і жінкою в сльозах, — Роберта Кейвелл обіймає Еллен Рінкенгауер за плечі й говорить їй, що все буде гаразд, що Господь не допустить, щоб із маленькою Джозі щось трапилося.

«Ото сила, — захоплено подумав Овен. — Слухай, ну й сила в цього хлопця. Як таке взагалі може бути?»

Кейвелли ледь помічають хлопців, бо тут, на Мейпл-лейн, 19, вони часті гості, а Рінкенгауери охоплені надто сильним жахом, щоб звертати на них увагу. Вони не торкнулися кави, яку принесла Роберта. «Він у своїй кімнаті, хлопці», — хворобливо всміхається Алфі Кейвелл. І Даддітс, відірвавшись від фігурок «Джі-Ай Джо»[174] — у нього цілий набір, — підводиться, ледве угледівши їх у дверях. У себе в кімнаті Даддітс ніколи не ходить у черевиках, тільки в капцях із заячими мордочками, які Генрі подарував йому на останній день народження, — він обожнює ці капці й носитиме їх, поки вони не перетворяться на рожеві ганчірки, підклеєні з усіх боків пластиром, — але зараз на ньому черевики. Він чекав на них, і, хоча на обличчі його, як завжди, сяє сонячна усмішка, очі дивляться серйозно. «Уи ііемо?» — питає Даддітс. «Куди йдемо?» І…

- І ви всі такі були? — прошепотів Овен. Генрі, здається, вже говорив щось таке, але до цієї хвилини Овен не розумів, що мав на увазі Генрі. — Навіть до цього? — Він торкнувся обличчя в тому місці, де по щоці сповзав байрус.

— Так. Ні. Не знаю. Помовч, Овене. Слухай.

І голова Овена знов наповнилась картинами з 1982 року.

На той час, коли вони дісталися до Строфорд-парку, на годиннику було вже пів на п’яту. На софтбольному полі купка дівчат у фірмових жовтих футболках «ДЕРРІ ГАРДВЕР», усі з однаковими хвостиками, пропущеними через задні частини бейсболок. У більшості на зубах брекети. Піт подивився-подивився на них і каже: «Вони що, перший день на поле вийшли?» Може, й перший, але їм явно весело. Генрі ж зовсім не весело, у нього такий мандраж, що аж у грудях смокче, та заспокоює його одне: Джонсі, схоже, відчуває те саме, сидить із серйозним, переляканим виглядом. Пітові та Бобру бракує уяви, а в нього зі старою Ґаріеллою навпаки, хоч відбавляй. Для Піта і Бобра це всього лиш пригода в дусі братів Гарді або Денні Данна[175]. А для Генрі справа інакша. Не знайти Джозі Рінкенгауер уже буде жахливо (тому що вони можуть її знайти, він точно знає, що можуть), але знайти її мертвою…

— Бобре, — каже він.

Бобер дивився на дівчат, але повернувся до Генрі.

— Що?

— Гадаєш, вона ще жива?

— Я… — усмішка сповзає з його обличчя, очі наповнюються тривогою. — Я не знаю, чувак. Піте?