Розділ «Епілог День праці»

День праці

Всесвіт — сука[238].

Норман Маклін

«Ось і ще одне літо скінчилося», — подумав Генрі.

Утім, у цьому не було нічого сумного: літо видалося чудовим, та й осінь очікується непогана. Правда, з’їздити на полювання цього року не вийшло, і, безперечно, варто очікувати на візити нових друзів із військового відомства (друзі з військового відомства найбільше хвилювались, аби в нього на шкірі не з’явилася червона рослинність), але все одно осінь буде гарною. Прохолодне повітря, сонячні дні, довгі ночі.

Іноді в опівнічні години до Генрі з’являлася його стара подруга, але, коли це траплялося, він просто сідав у кабінеті з книжкою в руках і чекав, доки вона піде. Зрештою та завжди йшла. Зрештою сонце завжди сходило. Те, що недоспиш однієї ночі, доспиш іншої, але сон обов’язково прийде, як кохана. Про це Генрі дізнався минулого листопада.

Він пив пиво на ґанку котеджу Джонсі й Карли у Вері, там, на березі Пеппер-понду.

Південний край Квеббінського водосховища був милі за чотири звідси. Й Іст-стрит, зрозуміло, теж.

На руці, яка тримає банку «Курз», три пальці. Два довелося відтяти через обмороження, яке він заробив, чи то коли йшов на лижах Просікою з «Діри в стіні», чи то коли тягнув Джонсі до вцілілого «Хамві» на нашвидку спорудженій волокуші. Схоже, тієї осені доля призначила йому волокти людей по снігу, правда, з різними результатами.

Біля вузької смужки берега Карла Джонс чаклує над пательнею для барбекю. Малюк Ноел у провислому підгузку дибуляє навколо похідного столика зліва від неї і життєрадісно розмахує обвугленою сосискою. Інші діти Джонсів, віком від трьох до одинадцяти років, хлюпочуться у воді й кричать одне на одного. Генрі завжди вважав, що біблійна заповідь «плодитись і розмножуватись» не позбавлена здорового глузду, але зараз йому здавалося, що Джонсі й Карла дещо перестаралися з її втіленням у життя.

У нього за спиною грюкнули сітчасті двері. На ґанок вийшов Джонсі з відром із льодом і банками пива. Кульгав він уже не так сильно; цього разу лікар послав під три чорти те оснащення, що сиділо у нього в стегні, і замінив його на сталь і тефлон, запевнивши Джонсі, що це все одно рано чи пізно довелося б зробити, але «якби трохи обережності, можна було б і зі старим ще років п’ять походити». Операцію йому зробили в лютому, незабаром після їхнього з Джонсі шеститижневого «відпочинку» серед людей із військової розвідки та психіатрів.

Військові запропонували зробити операцію з заміни суглоба за рахунок Дядька Сема — що мало б стати чимось на зразок завершального акорду допиту, — але Джонсі з вдячністю відмовився, пославшись на те, що не бажає позбавляти свого ортопеда роботи, а страхову компанію — задоволення сплачувати рахунки.

До цього часу в них обох залишилось одне бажання: скоріше вибратися з Вайомінгу. Квартирки були в цілому непогані (якщо, звичайно, звикнути до життя під землею), харчування тягло на чотири зірки (Джонсі набрав десять фунтів, Генрі — майже двадцять), та й прем’єрами найновіших фільмів їх балували. Тільки от атмосфера трішки тхнула доктором Стрейнджлавом[239]. Для Генрі ці шість тижнів минули набагато гірше, ніж для Джонсі. Джонсі страждав переважно від болю в скаліченому стегні; спогади про те, як йому довелося ділити тіло з Сірим, на диво швидко зблякли, перейшовши в розряд снів.

Спогади Генрі, навпаки, ставали все яскравішими. І найжахливішими були пов’язані з корівником. Військові, які проводили допити, виявилися людьми душевними, на відміну від Курца з його бандою, але Генрі не міг забути про Білла, Маршу і Даррена Чайлза, містера Забористий-Косяк-з-Ньютона. Вони часто приходили до нього в снах.

Як і Овен Андергілл.

— Підкріплення, — повідомив Джонсі і, поставивши відро з пивом, скривившись і покректуючи, опустив себе на продавлену плетену гойдалку поруч із Генрі.

— Ще одну, і досить, — сказав Генрі. — Мені за годину повертатися до Портленда, не хочу, щоб мене напідпитку за кермом зловили.

— Залишайся на ніч, — запропонував Джонсі, спостерігаючи за Ноелем. Малюк плюхнувся на траву під столом і, здається, намагався запхати в пупок залишки сосиски.

- І слухати, як твої бешкетники до півночі, а то й довше, на головах ходять? — усміхнувся Генрі. — Або дивитися ретроспективу фільмів жахів Маріо Бави[240]?