Розділ «Частина 3 Квеббін»

- Ґері Джонс дрочить у свою шапочку! Гей, народ, Ґері Джонс дрочить у…

Джонсі кидається на нього, валить на землю, і вони качаються по траві, плутаючись у хвилях червоного нейлону. Обидві шапочки відкинуті вбік, і Генрі піднімає їх далі від гріха.

— Злізь із мене! — волає Бобер. — Розчавиш! Триндець і святі банани! Та злізь ти…

— Даддітс знав її, — каже Піт. Цікавість до їхнього дуріння минула, та й узагалі він не відчуває їхнього піднесення (Піт, мабуть, єдиний з них, хто відчуває наближення великих змін). Піт знову дивиться на дошку оголошень. — Ми її теж знали. Це вона завжди стирчала перед академією йолопів. «Вітаннячко, Дадді», — казала вона. — Коли він вимовляє «Вітаннячко, Дадді» , його голос на мить стає по-дівчачому тоненьким, але звучить це доволі мило, не знущально. І хоча Піт не дуже гарний наслідувач, Генрі відразу впізнає цей голос. Він згадує дівчинку з пухнастим світлим волоссям, великими карими очима, обдертими колінами та білою пластиковою сумочкою, в якій лежать сніданок і Барбі-Кен. Вона завжди їх так називала, Барбі-Кен, ніби це одна сутність.

Джонсі та Бобер теж розуміють, кого зображує Піт, і Генрі розуміє. Між ними існує зв’язок, і він з’єднує їх уже кілька років. Їх і Даддітса. Ні Джонсі з Бобром, ні Генрі не можуть пригадати ім’я білявенької дівчинки, хіба те, що в неї якесь неймовірне, довге й важке прізвище. І ще вона закохалась у Дадстера. Так-так, саме тому й чекала на нього щодня біля «академії».

Троє друзів у випускних мантіях збираються навколо Піта і дивляться на «ЖИТТЯ ДЕРРІ».

Як зазвичай, дошка всуціль завішана оголошеннями: продаж випічки, автомийки, прослуховування акторів для місцевої версії «Фантастікс»[173], літні курси в коледжі «Фенстер» плюс купа написаних від руки студентських оголошень: куплю те, продам се; хто підкине до Бостона після випускного; шукаю, з ким зняти квартиру в Провіденсі.

І в самому кутку — фото усміхненої дівчини з довжелезним білявим волоссям (уже завитим, а не пухнастим) і широкими, злегка здивованими очима. Вона вже не маленька дівчинка — Генрі знов і знов дивується з того, як один за одним кудись діваються діти (і він один із них), з якими він виріс, — але ці темні здивовані очі він упізнає де завгодно.

Під знімком написане одне слово: «РОЗШУКУЄТЬСЯ», і нижче меншими літерами: «Джозетт Рінкенгауер. Востаннє бачили 7 червня 1982 р. на софтбольному полі в Строфорд-парку». Далі йде ще якийсь текст, але Генрі навіть не дивиться на нього. Натомість він замислюється про те, як дивно ставляться до зникнення дітей у Деррі, зовсім не так, як в інших містах. Зараз 8 червня, ця Рінкенгауер зникла всього лише день тому, але це оголошення запхали (або хтось його туди перемістив) у самісінький кут дошки, як щось несуттєве. Мало того, в ранковій газеті про це не було ані слова — Генрі точно знає, бо читав її. Точніше, перегортав, коли сьорбав свої пластівці з молоком на сніданок. «Можливо, замітку про неї приховали десь у місцевих новинах», — думає він і відразу ж розуміє, що влучив у яблучко. У Деррі приховують багато речей. Наприклад, розмови про зниклих дітей. За останні роки в Деррі безслідно зникло безліч дітей, друзі знають про це — і, звичайно ж, це спадало їм на думку в день знайомства з Даддітсом Кейвеллом, але всі про це мовчать. Таке враження, що зникнення дітей — це та ціна, яку мусять платити городяни за життя в такому чудовому, тихому місці. Подумавши про це, Генрі відчуває, як обурення вкрадається йому в душу, спочатку змішуючись зі щенячим щастям, а потім і повністю витісняючи його.

«Вона так любила свого Барбі-Кена… Була такою милою… Як Даддітс». Він згадує, як вони вчотирьох водили Даддітса до школи — усі ці прогулянки — і як часто вона зустрічала їх біля «академії», Джозі Рінкенгауер з обдертими колінами і незмінною пластиковою сумкою. «Привітик, Дадді». Вона була такою милою.

«І досі є, — думає Генрі. — Вона…»

— Вона жива, — впевнено вимовляє Бобер. Потім дістає розжовану зубочистку з рота, дивиться на неї й кидає в траву. — Жива і десь тут поряд. Правильно?

— Угу, — говорить Піт, дивлячись на фотографію, і Генрі розуміє, про що він зараз думає. У нього самого майже такі самі самі думки: вона виросла. Навіть Джозі виросла, Джозі, яка в іншому, більш справедливому житті могла б стати дівчиною Дуґа Кейвелла. — Тільки, мені здається, вона… ну, це…

— У повному лайні, — підказує Джонсі. Він зняв із себе мантію і тепер складає її.

— Вона застрягла, — протяжним, як уві сні, голосом промовляє Піт, не відриваючи погляду від фотографії. Його палець починає рухатися туди-сюди, як маятник: тік-так, тік-так.

— Де? — питає Генрі, але Піт хитає головою. Джонсі теж хитає головою.

— Треба спитати в Даддітса, — раптом пропонує Бобер, і всі відразу розуміють чому. Пояснювати немає потреби. Тому що Даддітс бачить лінію. Даддітс…

— …бачить лінію! — несподівано скрикнув Генрі і, смикнувшись, випростався на пасажирському місці «Хамві», на смерть перелякавши Овена, який подумки перебував у якомусь лише йому відомому місці, де не було нічого, крім його самого, снігової бурі і нескінченного ряду відбивачів, єдиного доказу того, що він і далі перебуває на дорозі. — Даддітс бачить лінію!

«Хамві» сіпнувся, вильнув і знову здався на ласку водія.

— Господи, чоловіче! — вигукнув Овен, упоравшись із керуванням. — Наступного разу, коли ти раптом надумаєш кричати, попереджай, гаразд?