Розділ «Частина 3 Квеббін»

Але Піт хитає головою.

— Там, біля школи, я думав, що жива… Чорт, та фотографія майже говорила зі мною, але зараз… — Він знизує плечима.

Генрі дивиться на Джонсі, той теж знизує плечима, а потім розводить руки, мовляв, дідько його знає, тому Генрі повертається до Даддітса.

Даддітс дивиться на все крізь те, що він називає уі уяи , мовою Даддітса це означає «круті окуляри» — облеглі сонцезахисні окуляри зі сріблястими дзеркальними скельцями. Генрі здається, що в цих окулярах Даддітс схожий на Рея Волстона з фільму «Мій любий марсіянин», але Даддсу він цього не каже. На голові Даддса — академічна шапочка Бобра, йому особливо подобається дути на китичку.

Даддітс позбавлений вибіркового сприйняття, для нього якийсь п’яничка, що риється в сміттєвому банку в пошуках порожніх бляшанок, дівчатка, які грають у софтбол, білки, які скачуть по гілках, — усі однаково цікаві. Саме це частково робить його таким особливим.

— Даддітсе, — каже Генрі. — Пам’ятаєш дівчинку, з якою ти ходив до школи? Її звали Джозі? Джозі Рінкенгауер.

Даддітс зображує ввічливий інтерес, тому що до нього звертається друг, але імені він не впізнає, та і як він може його впізнати? Даддітс не пам’ятає, що він їв на сніданок, як він може згадати дівчинку, з якою ходив до школи три-чотири роки тому? На Генрі накочується хвиля відчаю, дивним чином змішана з якоюсь іронією. І чим вони тільки думали?

— Джозі, — нагадує Піт без особливої надії на успіх. — Ми ще дражнили тебе, казали, що це твоя дівчина, пам’ятаєш? У неї карі очі… волосся біляве таке… і… і… — Він з огидою зітхає. — От бля.

— Ень іій, айо е аме, — говорить Даддітс, бо від цих слів вони зазвичай усміхаються: день інший, лайно те саме. Не спрацювало. Даддітс робить другу спробу: — Е аати, е гати .

— Ага, — каже Джонсі. — Не скакати, не грати, так. Хлопці, веземо, напевне, його додому, бо нічого…

— Ні, — перериває Бобер, і всі обертаються до нього. Його схвильовані очі палають. Він жує зубочистку з такою силою і так швидко, що вона смикається в його губах, як поршень. — Ловець снів, — каже він.

— Ловець снів? — перепитує Овен, і навіть йому самому здається, що мовив він це якимсь потойбічним голосом. Вогні фар «Хамві» ковзають по нескінченній сніговій пустелі, яка нагадує дорогу тільки рядами жовтих світловідбивачів. «Ловець снів», — думає він, і його голова знову наповнюється картинами з минулого життя Генрі, майже втопивши його в картинках, звуках і запахах того дня на порозі літа.

Ловець снів.

— Ловець снів, — каже Бобер, і вони розуміють один одного, як з ними буває іноді і, як їм здається (Генрі пізніше зрозуміє, що помилково), розуміють один одного всі друзі. Хоч вони ніколи не говорили прямо про той сон, який їм усім наснився в «Дірі в стіні» під час першої поїздки на полювання, вони знають: Бобер вважає, що причиною цього якимсь чином став Ламарів ловець снів. І ніхто не намагався його переконати: по-перше, щоб не позбавляти Бобра його дивної забобонної поваги до нешкідливого мотузяного павутиння, по-друге, через те що їм просто не хочеться згадувати той день. Але зараз вони розуміють: Бобер принаймні в чомусь має рацію. Ловець снів зв’язав їх, але не той, що в Ламара.

Даддітс — їхній ловець снів.

— Нумо, — неголосно промовляє Бобер. — Нумо, хлопці, не бійтеся. Беріться за нього.

І вони беруться, хоч їм і дійсно лячно, принаймні ледь-ледь. Боброві теж.

Джонсі бере праву руку Даддітса, яка в училищі настільки вправно навчилася давати раду механізмам. Даддітс дивується, потім усміхається і стискає пальцями пальці Джонсі. Піт бере ліву руку Даддітса. Бобер і Генрі підходять і обіймають Даддітса за талію.

І так вони вп’ятьох стоять під одним із величезних старих дубів Строфорд-парку з обличчями, які вкриває мереживо з червневого сонця й тіні. Вони схожі на спортивну команду перед початком важливого матчу. Софтболістки в яскравих помаранчевих футболках не звертають на них уваги, як і білки, як і ретельний п’яничка, що збирає порожні банки з-під газованки, аби було за що купити пляшку на обід.

Генрі відчуває, що в нього проникає світло, і розуміє, що це світло — його друзі і він сам, вони разом створюють його, це чудесне мереживо зі світла й зеленої тіні, і з усіх Даддітс сяє найяскравіше. Він — їхній м’ячик, без якого не зможеш ні скакати, ні грати. Він — їхній ловець снів, він їх з’єднує в одне. Серце Генрі наповнюється так, як не наповниться ніколи знову (і порожнеча в ньому ростиме і ставатиме все темнішою й темнішою з роками, якими він буде обростати), і він думає: «Це відбувається для того, щоб знайти зникле дурне дівчисько, яке, напевне, нікому не потрібне, крім батьків? Це відбувалося для того, щоб убити одного безмозкого задираку? Ось таке об’єднання могло якось змусити його злетіти з дороги? Ми могли це зробити, чорт, ми могли це зробити вві сні? Чи все це заради цього? Щось таке величне й таке разюче — заради такої дрібної мети? Невже лише заради цього?»