Розділ «Частина 3 Квеббін»

Генрі подумав, що, напевне, це буде йому під силу.

«Овене?»

«Що?»

«Якщо це пошириться, світ зміниться. Зміниться все. Абсолютно все».

Овен на мить замислився. Генрі говорив не про знання, розмінну монету босів Курца в цьому харчовому ланцюгу, а про здібність, яка, мабуть, не обмежувалася лише читанням думок.

«Я знаю», — нарешті відповів він.

Сівши в «Хамві», вони поїхали на південь, у саму гущину бурі. Генрі Девлін гриз крекери та сир, коли несамовита втома загасила світло в його голові.

Він заснув із крихтами на губах.

І йому снилася Джозі Рінкенгауер.

Через якихось півгодини після початку пожежі від старого корівника Реджі Ґосселіна залишилося тільки око заслаблого дракона в нічній пітьмі, яке тьмяніло й згасало в чорній очниці розталого снігу. З лісу на схід від Свонні-Понд-роуд долинули постріли карабінів, бах-бах-бах , спочатку часті й гучні, потім рідші й тихіші — група «Долина Імперіал» (тепер під командуванням Кейт Ґаллахер) одного за одним наздоганяла втікачів, ніби йшло полювання на індиків, ось тільки мало хто з птахів утече. Хоча навіть ті нечисленні, які врятуються, зможуть повідати суспільству про те, що з ними сталось, і тоді самі мисливці перетворяться на дичину, але про це можна подумати й завтра.

Поки все це відбувалось — і поки зрадник Овен Андергілл віддалявся від них, — Курц і Фредді Джонсон стояли на командному посту (тільки тепер, думав Фредді, це знову був звичайний «Віннебаґо», відчуття сили й значущості зникло) і кидали гральні карти до кашкета.

Курц, який остаточно позбувся телепатії, але, як завжди, тонко відчував своїх підлеглих — те, що його команда скоротилася до однієї людини, не мало ніякого значення, — подивився на Фредді і сказав:

— Поспішай повільно, салаго… Добра та пилка, яка гостра.

— Так, босе, — не надто натхненно погодився Фредді.

Курц підкинув винову двійку; карта пролетіла в повітрі та опустилася в кашкет. Курц зрадів, як дитина, і хотів повторити трюк, але тут у двері «Віннебаґо» постукали. Фредді розвернувся в тому напрямку, але Курц припечатав його до місця грізним поглядом. Фредді повернувся назад і став дивитись, як Курц клацає чергову карту. Ця почала політ добре, але в повітрі трохи змістилась і приземлилась на козирок кашкета. Курц стиха буркнув щось невдоволене й кивнув на двері. Фредді, подумки подякувавши Богові, пішов відчиняти.

На верхній сходинці стояла Джоселін Макевой, одна з двох жінок у «Долині Імперіал». Говорила вона з м’яким акцентом вихідця з теннесійського села, обличчя під короткою зачіскою мало холодний і нерухомий вигляд, мов камінь. Вона тримала за ремінь нестатутний ізраїльський автомат. Фредді здивувався, звідки в неї така зброя, але потім вирішив, що це не важливо. За останню годину багато речей перестали мати значення.

— Джосс, — сказав Фредді. — Що привело сюди погану дівчинку?

— Привела двох заражених Ріплі, як було наказано.

З лісу долинули нові постріли, й очі жінки ледь помітно рушили в тому напрямку. Їй хотілося повернутися на другий бік дороги, хотілося набити повний ягдташ, поки дичина не розбіглася. Фредді знав, що вона відчуває.

— Заводь їх, красуне, — сказав Курц. Він досі стояв над кашкетом, який лежав на підлозі (де ще можна було розрізнити сліди крові Мелроуза, третього помічника кухаря), і тримав у руці колоду карт, але очі його світилися цікавістю. — Подивимось, кого ти вполювала.