Розділ «Частина 1 Рак»

Рак

Чи знаєш, що тремтіння нас тримає?

Як близько те, що впало й не знайти.

Прокинувшись у сон, не поспішаю.

Учуся по дорозі до мети.

Теодор Рьотке

Розділ 1

Маккарті

Джонсі мало не пристрелив мужика, коли той вийшов із заростей. Як саме «мало не»? Один фунт тиску на спусковий гачок «ґаранда»[14]. Можливо, лише півфунта. Згодом, розбурханий ясністю, яка іноді вшановує своєю присутністю охоплений жахом розум, він пошкодував, що не вистрілив до того, як побачив помаранчеву шапку і помаранчевий сигнальний жилет. Вбивство Річарда Маккарті нікому б не зашкодило, але могло допомогти. Вбивство Маккарті могло врятувати їх усіх.

Піт і Генрі поїхали до «Ґосселіна», найближчого магазину, запастися хлібом, консервованими продуктами та пивом (пивом — обов’язково). На найближчі два дні продуктів було більш ніж досить, але по радіо передали, що може піти сніг. Генрі вже підстрелив здобич — чималу оленицю, — і в Джонсі склалося враження, що Піта набагато більше хвилює запас пива, ніж власне полювання. Полювання для Піта Мура було хобі, а пиво — релігією. Бобер теж пішов до лісу, але Джонсі не чув пострілів у радіусі найближчих п’яти миль, тому гадав, що Бобер, як і він, швидше за все, сидить десь у засідці.

Ярдів за сімдесят[15] від табору в кроні клена було облаштовано поміст, там і сидів Джонсі, попиваючи каву та читаючи детектив Роберта Паркера, коли почув, що наближається якийсь шум. Книжку й термос він одразу ж відклав. У минулі роки він міг розхлюпати каву від хвилювання, але не цього разу. Цього разу він навіть витратив кілька секунд на те, щоб закрутити яскраво-червону кришку термоса.

Вони вчотирьох приїздили сюди на полювання в перший тиждень листопада вже майже чверть століття, якщо враховувати ті роки, коли їх возив батько Бобра, і у Джонсі досі ніколи не виникало бажання забратися на поміст. У його друзів теж, бо там і повернутися ніде. Цього року Джонсі вирішив його випробувати. Решта думали, що знають причину, але вони знали тільки половину її.

У середині березня 2001 року Джонсі збила машина, коли він переходив вулицю в Кембриджі, недалеко від коледжу Джона Джея, де викладав. Тоді в нього було пошкоджено череп, зламано два ребра і роздроблено стегнову кістку — її замінили якоюсь химерною штукою з тефлону й металу. За кермом машини, яка збила Джонсі, сидів професор історії університету Бостона, який вийшов на пенсію і, за словами його адвоката, перебував на ранній стадії хвороби Альцгеймера, тож заслуговував радше на співчуття, ніж на покарання. «Як же часто буває, — думав Джонсі, — що, коли пил осідає, з’ясовується, що звинувачувати й нікого». А навіть якщо знайти винного, яка від цього користь? Усе одно доводиться жити з тим, що в тебе залишилось, і втішатися тим, що могло бути й гірше, як казали йому люди щодня (поки те, що трапилося з ним, не вивітрилося в них із голови).

А й справді могло. Череп у нього був міцним, і тріщина затяглася. Пам’ять його не зберегла подій останньої години, що передувала нещасному випадку біля Гарвард-сквер, але щодо решти його розум працював, як годинник. Ребра зрослися за місяць. Найгірше було зі стегном, але Джонсі зліз із милиць уже до жовтня, і тепер кульгавість ставала помітною лише під кінець дня.

Піт, Генрі та Бобер вважали, що якраз стегно, і тільки воно, змусило Джонсі віддати перевагу сидінню на дереві, а не вогким холодним заростям, і стегно дійсно відіграло свою роль, та були й інші причини. Він не став їм розповідати, що полювання на оленів тепер його практично не цікавило. Вони були б у відчаї. Чорт, та Джонсі й самому було від того ніяково. Але що поробиш, у його житті з’явилося щось нове, про існування чого Джонсі навіть не підозрював до того, як розчохлив «ґаранд» одинадцятого листопада, коли вони приїхали сюди. Ні, сама ідея полювання не викликала в нього відрази, зовсім ні, просто він перестав відчувати колишній ентузіазм. Смерть пройшла за дюйм від нього того сонячного березневого дня, і в Джонсі не було бажання кликати її назад, нехай навіть він сам її ніс, а не був жертвою.

Хай як дивно, перебувати в таборі йому подобалося, наче колись, а в деякому розумінні навіть і більше. Особливо — нічні бесіди: про книжки, про політику, про свої дитячі витівки, про плани на майбутнє. Їм усім іще не було сорока, ще можна було будувати плани на майбутнє, багато планів, і старі невидимі нитки, що зв’язували їх, іще не провисли.

Вони теж були гарні, ті години на помості, коли він залишався сам. Він брав із собою спальний мішок, у який ховався по пояс, коли замерзав, книжку і плеєр. Першого ж дня він перестав слухати плеєр, виявивши, що йому більше до вподоби музика лісу: шовковий шелест вітру в соснах, перегук ворон. Трохи почитавши, він пив каву, потім знову трохи читав, іноді вибирався зі спального мішка (червоного, як стоп-сигнал) і відливав з краю платформи. Він був головою великої родини, мав велике коло знайомих серед колег. Він був товариською людиною, отримував задоволення від усіх видів стосунків як з родичами, так і з колегами (і зі студентами, звичайно ж, не можна забувати ще й про нескінченний потік студентів) і вміло поєднував їх. Лише тут, нагорі, він усвідомив, що принади тиші все ще існують, все ще потужні. Це було як зустріти старого друга після довгої розлуки.

— Ти впевнений, що хочеш туди лізти, друже? — запитав у нього вчора вранці Генрі. — У разі чого можеш іти зі мною. Обіцяю не перевантажувати твою ногу.

— Слухай, відчепись від нього, — вставив Пітер. — Йому там подобається. Правда, малий Джонсі?