Розділ «Частина 3 Квеббін»

— Що? — перепитав Овен. — Не зрозумів.

— Він каже, Сірий застряг, — пояснив Генрі, продовжуючи гладити лоб Даддітса. Згадував його волосся. Прекрасну золотаву чуприну. Його плач завдавав їм нестерпного болю, врізався в мозок, як тупе лезо, але скільки щастя дарував його сміх: варто лише почути сміх Даддітса Кейвелла, і ви, хоча б ненадовго, знову починали вірити старим казочкам: що жити добре, що в житті хлопців і чоловіків, дівчат і жінок є якась мета. Що існує не тільки пітьма, а й світло.

— Чому він просто не жбурне клятого пса у водосховище? — запитав Овен, і голос його здригнувся від утоми. — Навіщо йому пертися до цієї самої опори № 12? Тому що росіянка туди ходила?

— Гадаю, він просто не впевнений у водосховищі, — припустив Генрі. — Ось водонапірна Вежа могла б стати гарним рішенням, але акведук — навіть краще. Ця кишка розтяглася на шістдесят п’ять миль, а опора № 12 — глотка. Даддітсе, ми зможемо його зловити?

Даддітс глянув на нього виснаженими очима й похитав головою. Овен спересердя навіть ударив себе кулаком у стегно. Даддітс облизав губи і прохрипів два слова.

Овен розчув їх, але не зрозумів.

— Що? Що він сказав?

— «Тільки Джонсі».

- І що це означає? Що тільки Джонсі?

— Гадаю, тільки Джонсі може його зупинити.

«Хаммер» знову пішов юзом, і Генрі схопився за сидіння. Холодна долоня накрила його пальці. Даддітс уп’явся в нього поглядом, повним розпачу. Він намагався щось сказати, але замість цього знову вибухнув кашлем — страшні, вологі, надривні звуки. Частина крові, що вилетіла з нього, була помітно світлішою, майже рожевою, і пузирилася. Легенева — вирішив Генрі. Але, здригаючись від кашлю, Даддітс не відпустив руку Генрі.

— Подумай це мені, — попросив Генрі. — Можеш подумати мені, Даддітсе?

Кілька секунд нічого не відбувалося: Даддітс стискав руку Генрі крижаними пальцями і дивився йому прямо в очі. Потім Даддітс і захисного кольору обшивка «Хамві» кудись зникли разом із запахом крадькома викурених сигарет. Замість цього виник телефон-автомат, старомодний, з отворами різного розміру, один для четвертаків, один для десятицентовиків, один для п’ятицентовиків. Гомін людських голосів і до болю знайоме цокання. Він раптом зрозумів, що це стукіт шашок об дошку. Він дивиться на телефон у крамниці Ґосселіна, той самий, з якого вони дзвонили до Даддітса після смерті Річі Гренадо. Власне, дзвонив Джонсі, тому що тільки в нього був власний номер, на який можна було надіслати рахунок. Решта зібралися навколо, навіть не знявши курток — у крамниці страшенно холодно. Незважаючи на те що тут навколо дерева і дров не бракує, старий Ґосселін швидше вдавиться, ніж підкине в грубку зайве поліно, довбаний жмикрут. Над апаратом — дві таблички. Одна свідчить «БУДЬ ЛАСКА, НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ ПО ТЕЛЕФОНУ БІЛЬШ НІЖ 5 ХВИЛИН». Друга…

Пролунав удар, скрегіт. Даддітса жбурнуло на спинку крісла Генрі, а самого Генрі — на приладову дошку. Їхні руки роз’єднались. Овен злетів з дороги в кювет. Попереду губилися в дедалі густішому снігу сліди «субару», які вже майже зникли під свіжим білим покривом.

— Генрі! Ти як, цілий?

— Так. Даддсе? Живий?

Даддітс кивнув, але забита щока чорніла з приголомшливою швидкістю. «Ваша лейкемія працює на вас».

Овен увімнув першу швидкість і почав потихеньку вибиратися з кювету. «Хамві» стояв під небезпечним кутом, градусів у тридцять, але тільки-но Овен запустив двигун, легко вирівнявся.

— Пристебни ремінь. Тільки спочатку його.

— Він намагався сказати мені, що…