Розділ «Частина 3 Квеббін»

«Хамві» сіпнувся вбік на слизькій дорозі, небезпечно затанцював на межі катастрофи — на сімдесяти милях за годину аварія напевне завершилася б загибеллю їх усіх, а якщо й ні, все одно покінчила б із останнім слабким шансом на те, що Сірого вдасться зупинити, — але потім знову вирівнявся.

Овен мимоволі знову подивився на паперовий пакет, повернувшись думками до цієї штуки з мотузок. «Бобер прислав. На Різдво тиждень тому».

«Тепер спілкуватися телепатично, — подумав Овен, — це все одно що закоркувати лист у пляшку і жбурнути в океан». Але він однаково зробив це — послав думку, як він сподівався, в напрямку Даддітса. «Як ти називаєш це, синку?»

І раптом, абсолютно несподівано, перед очима в нього виникло велике приміщення, водночас вітальня, їдальня і кухня. Витримані соснові дошки блищали лаком. На підлозі лежав килим навахо, на стіні висів гобелен: крихітні індіанські мисливці оточували сіру фігуру, типового прибульця, героя тисяч дешевих таблоїдів. Тут були камін із кам’яним димоходом і дубовий обідній стіл. Але увага Овена була прикута (і не дивно, воно було в самому центрі переданої Даддітсом картинки і сяяло власним особливим світлом) до плетеної конструкції, яка звисала з середньої бантини на стелі, — збільшений і поліпшений варіант талісмана, що лежав у пакеті Даддітса; він складався не з тьмяно-білих ниток, а з яскравих, різнокольорових, але в іншому був його точною копією.

Очі Овена наповнилися слізьми. Це була найкрасивіша кімната у світі. Він відчував це, тому що так думав Даддітс. А Даддітс думав так, тому що його друзі приїжджали сюди, а він любив їх.

— Ловець снів, — ідеально чітко вимовляючи слова, прошепотіла людина, яка помирала на задньому сидінні.

Овен кивнув. Так, ловець снів.

«Це ти, — послав він, знаючи, що Генрі підслуховує, але аніскільки не бентежачись. Це повідомлення було до Даддітса. Тільки Даддітса. — Ти і є ловець снів, так? Їхній ловець снів. І завжди ним був».

Даддітс у дзеркалі всміхнувся.

Вони проминули знак: «КВЕББІНСЬКЕ ВОДОСХОВИЩЕ. 8 МИЛЬ. РИБАЛКА ЗАБОРОНЕНА. ЗАПРАВНИХ СТАНЦІЙ НЕМАЄ. ПІКНІКИ ДОЗВОЛЕНІ. ПОХІДНІ МАРШРУТИ ВІДКРИТІ, ПРОГУЛЯНКИ ПІД ВАШУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ».

Були й іще якісь написи, але на швидкості вісімдесят миль за годину Генрі не встиг їх прочитати.

- Є шанс, що він припаркується і піде пішки? — запитав Овен.

- І не сподівайся, — відрубав Генрі. — Він, навпаки, гнатиме на всій швидкості. Може, хіба що застрягне або вріжеться в кого-небудь. Тільки на це й залишається сподіватися. Таке цілком може бути. Крім того, він занадто занепав на силі й не може йти швидко.

— А ти, Генрі? Ти зможеш іти швидко?

З огляду на те, що всі м’язи затекли, а ноги нестерпно боліли, питання було цілком доречним.

— Якщо повправлятися, постараюсь. Але ще є Даддітс. Навряд чи він витримає такий виснажливий похід.

«І будь-який похід узагалі», — не додав він.

— Курц, Фредді і Перлмуттер, Генрі. Чи вони далеко?

Генрі зосередився. Перлмуттера він досить добре відчував… і міг дістатися до ненажерливого канібала в його животі. Тхір чимось нагадував Сірого, тільки жив у світі, що складається з бекону. Беконом став Арчибальд Перлмуттер, колишній капітан армії Сполучених Штатів. Генрі не хотів проникати туди. Забагато болю. Надто сильний голод.

— П’ятнадцять миль, — відповів він. — Може, тільки дванадцять. Але це не має значення, Овене. Ми їх випередимо. Головне питання в тому, чи зуміємо ми зловити Сірого. Нам би трохи талану. Або допомоги.