Розділ «Частина 3 Квеббін»

Це було не падіння дому Ашерів, а якесь падіння кабінету Джонсі. Під ним завивала і тріщала піч, так сильно, що підлога тряслася. Біла речовина — імовірно, снігові кристали — влітала крізь вентиляційний отвір і збиралася на стіні пухким трикутником. Там, де сніг торкався дерев’яних панелей, деревина відразу починала гнити й трощитися. Знімки падали на підлогу один за одним, як гурт самогубців. Крісло Імса, те саме, яке він завжди хотів мати, розвалилося на дві половини, немов розрубане невидимою сокирою. Панелі червоного дерева на стінах почали тріскатись і відставати, як омертвіла шкіра. Шухлядки, тремтячи, виїхали з гнізд і по черзі впали на підлогу. Віконниці, встановлені Сірим, вібрували з таким металевим скреготом, що в Джонсі кишки виверталися.

Кликати Сірого з вимогою розповісти, що відбувається, не мало сенсу… і, крім того, Джонсі отримував усю необхідну інформацію. Він затримав Сірого, але той прийняв виклик і, здається, перемагає. Viva , Сірий, який або досяг своєї мети, або ось-ось досягне. Коли панелі обвалилися зі стін, він побачив брудну штукатурку — саме такий вигляд мали стіни кабінету братів Трекерів, коли четверо друзів розглядали його в 1978 році, притискаючись лобами до скла, а їхній новий приятель, як було сказано, чекав у них за спиною, поки вони закінчать свою незрозумілу справу й відведуть його додому. Чергова панель відірвалася від стіни, репнувши, немов розірваний папір, і відкривши дошку оголошень із єдиною полароїдною фотографією на ній. Не королева краси, не Тіна Джин Шлоссінґер, а просто якась жінка задерла спідницю до самих трусиків — досить дурна картинка. Дороге килимове покриття раптом зсохлося, як шкіра, відкривши погляду зачовгані кахлі та білих пуголовків використаних презервативів, що їх залишили парочки, які приходили сюди потрахатися під байдужим поглядом полароїдної жінки, яка, по суті, ніхто, так, артефакт порожнього минулого.

Джонсі продовжував ходити, припадаючи на ушкоджену ногу, яка не боліла так нестерпно з перших днів після нещасного випадку, і розумів усе — та й як тут не зрозумієш. У стегно немов напхали скалок і осколків скла, шия та плечі знемагали від страшенної втоми. Сірий в останньому ривку заганяв його тіло до смерті, і Джонсі нічого не міг вдіяти.

Ловець снів поки залишався непошкодженим. Він розгойдувався під стелею, описуючи широкі дуги, але тримався. Джонсі спрямував погляд на нього. Він вважав, що приготувався до смерті, але не хотів помирати так, у цьому смердючому кабінеті. За його стінами вони колись зробили щось добре, навіть майже шляхетне. Але померти тут, під пильним байдужим поглядом жінки, пришпиленої до дошки оголошень… це здавалося несправедливим. Не має значення, що станеться зі світом, — він, Ґері Джонс, який народився в Деррі, штат Мейн, жив у Брукліні, Массачусетс, а потім опинився на Джефферсон-тракт, заслуговує на краще.

— Будь ласка, я заслуговую на краще, ніж оце! — крикнув він павутинню, що розгойдувалося під стелею, і раптом на столі, який розпадався в нього за спиною, задзвонив телефон.

Джонсі розвернувся, застогнавши від нападу нестерпною пекучого болю в стегні. До цього він телефонував Генрі по апарату зі свого університетського офісу, це був блакитний «Трімлайн». Зараз же на потрісканій стільниці стояв старомодний чорний апарат із набірним диском замість кнопок і наклейкою, яка проголошувала: «ХАЙ БУДЕ З ТОБОЮ СИЛА». Апарат із його дитинства, той самий, який батьки подарували на день народження. 949-7784 — номер, на який відіслали рахунок за розмову з Даддітсом багато років тому.

Джонсі стрибнув до телефону, наплювавши на стегно, молячись, щоб лінія не розпалася, не роз’єдналася, перш ніж він устигне відповісти на дзвінок.

— Алло? Алло! — закричав у слухавку він, розгойдуючись на тремтячій, хисткій підлозі. Весь кабінет тепер то здіймався вгору, то опускався, як судно в бурхливому морі.

З усіх голосів менш за все він очікував почути голос Роберти.

— Так, лікарю, зараз будете говорити.

Пролунало клацання, таке різке, що в Джонсі заболіло вухо, потім запанувала мовчанка. Джонсі застогнав і вже хотів був покласти слухавку, коли пролунало ще одне клацання.

— Джонсі? — Це був Генрі. Ледь чутний, далекий голос, але це був Генрі.

— Де ти? — заволав Джонсі. — Господи, Генрі, тут усе валиться! Я сам розпадаюся на частини!

— Я в крамниці Ґосселіна, — сказав Генрі, — тільки я не там. Де б ти не був, ти теж не там. Ми в лікарні, куди тебе привозили після наїзду… — Тріск, дзижчання, шум, а потім знову голос Генрі, цього разу значно ближче й гучніше. Рятувальне коло в розваленому світі. -…але й не там теж!

— Що?

— Ми в ловці снів, Джонсі! Ми в ловці снів і завжди там були! З сімдесят восьмого року! Ловець снів — це Даддітс, але він помирає! Поки ще тримається, але я не знаю, скільки ще…

Знову клацання, знову мерзенне електричне дзижчання.

— Генрі! Генрі!

— …виходь! — Знову ледве чутно, але голос у Генрі відчайдушний. — Ти повинен вийти, Джонсі! Зустрінеш мене. Біжи по ловцю снів, і зустрінеш мене! Ще є час! Ми можемо притиснути цього сучого сина! Ти мене чуєш? Ми можемо…

Чергове клацання, і в слухавці стало тихо. Корпус його дитячого телефону тріснув, розвалився і виблював кубло з проводів. Усі червоно-помаранчеві. Усі заражені байрусом.