Розділ «Частина 3 Квеббін»

Цок. Цок-цок . Сухі смішки, коли комусь удається зробити потрійний хід. У полі зору знову почав вимальовуватися телефон. І таблички над ним.

— Не треба, Даддітсе, — прошепотів Генрі. — Не намагайся. Бережи сили.

Але для чого? Для чого, як не для цього?

Табличка праворуч: «БУДЬ ЛАСКА, НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ ПО ТЕЛЕФОНУ БІЛЬШ НІЖ 5 ХВИЛИН». Запах тютюну, запах палаючих полін у грубці, старого огіркового розсолу. Руки друга з боків. І табличка ліворуч: «НЕГАЙНО ЗАТЕЛЕФОНУЙ ДЖОНСІ».

— Даддітсе… — Його голос полинув у темряві. Привіт, темряво, моя стара подруго. — Даддітсе, я не знаю як .

Востаннє до нього долинув голос Даддітса, дуже втомлений, але спокійний:

«Швидше, Генрі… я протримаюся зовсім недовго… тобі потрібно поговорити з ним».

Генрі піднімає телефонну трубку, у голову приходить абсурдна думка (але хіба не вся ситуація абсурдна?): він не має дрібних монет, навіть нещасного десятицентовика. Підносить слухавку до вуха.

Лунає безпристрасний, діловитий голос Роберти Кейвелл:

— Массачусетська лікарня, з ким вас з’єднати?

Сірий волік тіло Джонсі стежкою, яка йшла вздовж східного берега водосховища, від кінця Іст-стрит, послизаючись, падаючи, хапаючись за гілки і знову підводячись. Коліна Джонсі були геть розбиті, джинси порвались і просочилися кров’ю. Легені горіли, серце калатало, як паровий казан. Але його турбувало одне: стегно Джонсі, поламане під час наїзду. Місце перелому перетворилося на розпечену пульсуючу кулю, що вистрілює болем униз, аж до коліна, і вгору по хребту, до середини спини. Від ваги собаки було ще гірше.

Він усе ще спав, зате істота всередині й не думала засинати, і тільки сила волі Сірого не давала їй вирватися. Якоїсь миті, коли він уставав після чергового падіння, стегно перестало згинатись остаточно, і Сірого довелося довго бити по ньому затягнутим у рукавичку кулаком Джонсі, щоб воно знову ожило. Скільки ще залишилося? Скільки ще пробиватися крізь клятий задушливий і сліпучий сніг, невпинний сніг? І що там затіює Джонсі? Сірий не смів ані на мить дати волю ненажерливому голоду байрума, який не мав навіть зародків розуму. Тому не можна було навіть підійти до замкнених дверей і прислухатися.

Попереду крізь сніг промальовувався примарний силует. Сірий зупинився, задихаючись, придивився до нього, а потім побрів далі, тримаючи собаку за лапи і тягнучи праву ногу Джонсі.

Він побачив прибиту до стовбура дерева табличку: «РИБАЛИТИ З ОПОРИ СУВОРО ЗАБОРОНЕНО». За деревом, через п’ятдесят футів від стежки, починалися кам’яні сходинки. Шість… ні, вісім. Нагорі кам’яна будівля стояла на підмурку, який переходив у сніжно-сіре ніщо, де розкинулося водосховище: почути плюскіт води об камінь Джонсі не завадило навіть гарячкове, натужне калатання серця.

Він дістався.

Притримуючи собаку, Сірий з останніх сил Джонсі сил став підніматися засніженими сходинками.

Коли вони минули кам’яні пілони на під’їзді до водосховища, Курц мовив:

— Пригальмуй, Фредді. Біля узбіччя.

Фредді без зайвих питань виконав наказ.

— Зброя з тобою, хлопче?