Розділ «Частина 3 Квеббін»

— А якщо ми зловимо його, Генрі? Усе одно станемо героями?

Генрі стомлено всміхнувся:

— Гадаю, доведеться спробувати.

Розділ 21

Опора № 12

Сірий проїхав на «субару» майже три милі по Іст-стрит — брудній, горбкуватій, вибоїстій, а тепер ще й укритій тридюймовим шаром свіжого снігу, — коли потрапив в аварію через засмічену дренажну трубу. «субару» заввиграшки подолав кілька багнистих ділянок на північ від Ґудно-Дайка, потім в одному місці провалився в таку яму, що в нього зірвало глушник і більшу частину вихлопної труби, а остання дорожня перешкода виявилася нездоланною. Машина шубовснула носом у величезну тріщину й сіла на дренажну трубу, оглушливо ревучи позбавленим глушника мотором. Тіло Джонсі жбурнуло вперед, на ремінь безпеки. Діафрагма його стислася. Він задихнувся і вихлюпнув потоки блювотини прямо на панель приладів, уже нічого твердого, тільки кілька ниток слини з жовчю. На мить світ позбувся всіх фарб, гучне ревіння двигуна віддалилося. Сірий скажено пручався, боячись, що якщо знепритомніє хоча б на мить, то Джонсі знову поверне владу.

Пес вискнув. Очі його, як і раніше, були заплющені, але задні ноги конвульсивно сіпались, а вуха тремтіли. Живіт роздувся до неймовірних розмірів, по шкірі пробігали хвилі. Його час наближався.

Потроху кольори й реальність стали знову повертатися. Сірий кілька разів глибоко вдихнув, повертаючи нещасному й недужому тілу якусь подобу спокою. Скільки ще залишилося? Водосховище вже близько, але якщо автівка справді застрягла, доведеться йти… а собака вже не міг зрушити з місця. Крім того, пес повинен спати, а зараз він небезпечно близький до того, щоб прокинутися знову.

Сірий подумки погладив сонні центри примітивного мозку, водночас витираючи свій слинявий рот. Частиною розуму він усвідомлював, що Джонсі, замкнений і засліплений, чекає на свій час, щоб напасти на нього й перешкодити його планам, але, як це не дивно, іншою частиною жадав їжі, бекону, того самого продукту, який отруїв його.

«Спи, друже», — заспокоював він собаку. І байрума теж. Обоє послухалися. Лед замовк. Лапи перестали смикатися. Хвилі, що прокочувалися по животу пса, стали вщухати… вщухати… завмерли. Затишшя не триватиме довго, але поки що все заспокоїлося. Хоча б поки що.

«Здавайся, Дороті».

— Заткнись! — гримнув Сірий. — Поцілуй мене в корму!

Він дав задній хід і натиснув на акселератор. Мотор завив, злякавши птахів із найближчих дерев, але нічого не вийшло. Передні колеса застрягли намертво, задні піднялись і крутились у повітрі.

— Блядь! — вигукнув Сірий і вдарив по керму кулаком Джонсі. — Триндець і святі банани! Трахни мене, Фредді!

Він перевірив, чи далеко переслідувачі, але не отримав чіткої відповіді, тільки відчуття наближення. Дві групи, і в одній, тій, що ближче, був Даддітс. Сірий боявся Даддітса, відчував, що саме він був головною причиною того, що це завдання так абсурдно ускладнилося. Якщо він зуміє втекти від Даддітса, усе скінчиться добре. Непогано б знати, як близько до нього перебуває Даддітс, але вони блокували його, і сам Даддітс, і Джонсі, і той, кого звали Генрі. Ця трійця складала таку силу, з якою Сірому не випадало досі мати справ. Тому він і боявся.

— Але я все ще попереду, — повідомив він Джонсі, вибираючись із машини.

Послизнувся. Вилаявся по-Бобриному. Хряснув дверцятами. Знову пішов сніг, великі білі сніжинки наповнили повітря, як конфеті, й танули на щоках Джонсі. Сірий обійшов багажник, ляпаючи черевиками по слизоті. Постояв трохи, роздивляючись зім’ятий залишок дренажної труби, що стирчала на дні канави, в яку потрапила його машина (він також якоюсь мірою став жертвою загалом непотрібної, але страшенно заразливої допитливості свого господаря), і повернувся назад до пасажирського боку.

— Я поб’ю твоїх приятелів-лайнюків однією лівою.

Шпилька залишилася без відповіді, але Сірий відчував Джонсі так само, як інших. Джонсі мовчав, та стояв кісткою в горлі.

Плювати. Хрін із ним. Зараз головне — пес. Байрум ось-ось проб’є собі шлях назовні. Як переправити собаку?