Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

— Я не заражена! — сказала вона, після чого встала, притулилася до стіни сараю і втупилась у Генрі сповненими жаху очима. Очима переляканого оленя. Скоро всі олені тут помруть, і Марша теж помре. Генрі сподівався, що вона не зможе прочитати цю його думку. — Я чиста, містере. Ми всі тут чисті, крім вас !

Вона подивилася на чоловіка, не великого, але більшого за Генрі. Узагалі, вони всі були більшими за нього. Не вищими, а міцнішими, чи що.

— Викинь його звідси, Дейре.

- Є два види Ріплі, — повідомив Генрі, стверджуючи як факт те, про що сам тільки здогадувався; але чим більше він про це думав, тим правдоподібнішою йому здавалась його версія. — Назвімо їх Ріплі первинний і Ріплі вторинний. Я абсолютно впевнений: якщо ви не зловили кінську дозу — ви могли її з’їсти з чим-небудь, вдихнути, вона могла потрапити на відкриту рану, — так от, ви можете одужати. Ви можете перемогти його.

Тепер уже всі дивилися на нього великими оленячими очима, і Генрі на мить охопив безмежний відчай. І чому він не влаштував собі маленьке тихе самогубство?

— У мене первинний Ріплі, — сказав він і розв’язав футболку. Ніхто не наважився дивитися на рану під запорошеними снігом джинсами Генрі, але Генрі подивився за всіх. Глибока подряпина вже повністю заросла байрусом. Деякі гілочки сягали трьох дюймів[136] довжини і гойдалися, як прибережні водорості під водою. Він відчував, як їхнє коріння неухильно проникає в тіло, все глибше й глибше, змушуючи плоть свербіти, шипіти, пінитись. Намагаючись думати. Це було найстрашніше — воно намагалося думати.

До того моменту всі вже посунулися до дверей, і Генрі розраховував, що вони пустяться щодуху навтьоки, щойно відчують морозне свіже повітря. Але вони зупинилися.

— Містере, ви можете нам допомогти? — тремтливим дитячим голоском запитала Марша. Даррен, її чоловік, обійняв її за плечі.

— Не знаю, — відповів Генрі. — Навряд чи… але все може бути. Ідіть. Я пробуду тут півгодини, але вам, напевне, буде краще лишатися з іншими в корівнику.

— Чому? — запитав Даррен Чайлз із Ньютона.

І Генрі, у якого не було конкретного плану, а лише якісь невиразні здогади, сказав:

— Я не знаю, просто мені так здається.

Вони вийшли, залишивши Генрі самого в сараї.

Під вікном, яке виходило на огорожу, лежала стара в’язанка сіна. Коли ввійшов Генрі, на ній сидів Даррен Чайлз (як власникові косяка, йому дозволили зайняти краще місце), але тепер там сів сам Генрі. Щойно він склав руки на колінах, на нього накотилася сонливість, яку не могли прогнати ні невпинний гомін голосів у голові, ні свербіння в лівій нозі (у роті, на місці зуба, який випав, теж почало свербіти).

Наближення Андергілла він відчув ще до того, як Андергілл звернувся до нього через вікно; він відчув наближення його розуму.

— Я з підвітряного боку, і в тіні сараю мене майже не видно, — неголосно вимовив Андергілл. — У мене перекур. Якщо хто-небудь підійде, вас тут немає.

— Зрозумів.

— Спробуєте мені збрехати, я піду, і ви більше ніколи за все своє коротке життя не скажете мені ані слова… Уголос або якось інакше.

— Добре.

— Як ви позбулися людей, які тут були?