Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

— Чомусь мені здається, що це був не твій сон, — із сумнівом у голосі каже Піт. — По-моєму, це був сон Даддітса, і всі ми…

— Мені насрати, що ти думаєш, — випалює Джонсі голосом таким грубим, що всі здригаються. — Це був сон , і я його просто візьму й забуду. Ми всі його забудемо, так, Генрі?

Генрі швидко киває.

— Ходімо в хату, — із виглядом полегшення каже Піт. — У мене ноги вже зме…

- І ось іще що, — говорить Генрі, і всі нервово повертаються до нього, тому що коли їм потрібен лідер, ним стає Генрі. «І якщо вам не подобається, як я це роблю, — ображено думає він, — нехай хтось інший цим займається. Бо це вам не цицьки мацати, будьте певні».

— Що? — питає Бобер з інтонацією «Що знову?».

— Коли ми пізніше поїдемо до Ґосселіна, хтось повинен буде зателефонувати Даддсу. Раптом йому сумно.

На це ніхто не відповідає. Усі приголомшені думкою про телефонний дзвінок їхньому новому розумово відсталому другу. Генрі спадає на думку, що Даддітс, мабуть, узагалі жодного разу в житті не розмовляв по телефону.

— А знаєте, напевне, це правильно, — погоджується Піт… і раптом затискає рот, як людина, котра виказала якусь страшну таємницю.

Бобер, у самих дурнуватих трусах-боксерах і ще більш дурнуватій куртці, труситься, як у лихоманці. Льодяник на погризеній паличці, що стирчить із рота, смикається.

— Ти коли-небудь вдавишся такою штукою, — каже йому Генрі.

— Ага, так моя мама завжди каже. Ми можемо зайти в дім? Я змерз.

Вони прямують назад, у «Діру в стіні», де рівно двадцять три роки по тому обірветься їхня дружба.

— Як гадаєте, Річі Ґренадо дійсно помер? — питає Бобер.

— Не знаю і знати не хочу, — відповідає Джонсі й дивиться на Генрі. — Ми зателефонуємо Даддітсу… У мене є свій телефон, так що можна за мій рахунок.

— Власний телефон, — говорить Піт. — Щасливчик. Предки тебе розбалують на хрін, Ґері.

Джонсі зазвичай дратує, коли його називають Ґері, але не цього ранку, цього ранку його думки зайняті іншим.

— Мені його на день народження подарували, а міжміські дзвінки я оплачую зі своїх кишенькових грошей, так що досить уже про це. Та й потім, нічого цього не було насправді, нічого не було , врубаєтесь?

І всі кивнули. Нічого цього не було. Нічого, бля, не…

Різкий порив вітру штовхнув Генрі вперед, майже на огорожу під напругою. Він прийшов до тями, обтрусив спогад, як пальто. Більш невдалого часу для цього не можна було й придумати (ну, звичайно, для деяких спогадів узагалі ніколи не буває слушного часу). Він так довго стежив за Андергіллом, відморожував помідори й чекав на єдиний шанс вибратися звідси, а Андергілл міг просто пройти повз, поки він віддавався спогадам, і залишити його в повній дупі.