Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Нарешті Андергілл розвернувся і рушив назад.

— Звідки вам відомо про Рейплоу? Телепатія слабшає, ви не повинні були проникнути так глибоко.

— Мені багато про що відомо, — сказав Генрі. Він підвівся на ноги і тепер стояв, важко дихаючи й відкашлюючись. — Тому що це сидить глибоко в мені. Я інакший, ми всі були інакшими. Нас було четверо. Двоє мертві. Я тут. Четвертий… Містере Андергілл, четвертий — ваша проблема. Не я, не люди, яких ви зібрали в корівнику і яких досі привозите, не ваша «Синя група» і не Курцова команда «Долина Імперіал». Тільки він. — Він замовк, щоб не називати імені, — з Джонсі його завжди з’єднував особливий зв’язок, Бобер і Піт були чудовими хлопцями, але тільки з Джонсі вони мислили однаково, книжка в книжку, думка в думку. Тільки Джонсі мав здатність не тільки бачити лінію, а й нестися мріями за будь-які лінії та кордони. Але ж Джонсі більше немає, так? Генрі в цьому майже не сумнівався. Він існував, крихітний шматочок його ще існував, коли червоно-чорна хмара проходила повз Генрі, але до цього часу старий друг уже, напевне, з’їдений живцем. Його серце ще може битись, його очі ще можуть бачити, але сутність Джонсі мертва так само, як Піт і Бобер.

— Джонсі — ось ваша проблема, містере Андергілл. Ґері Джонс із Брукліна, Массачусетс.

— Курц — теж проблема.

Андергілл говорив занадто тихо, щоб його можна було почути через завивання вітру, але Генрі почув його, почув його мислення.

Андергілл озирнувся. Генрі простежив за напрямком його погляду і побачив, що по недавно прокладеній дорозі між трейлерами і причепами, доволі далеко від дротяного паркану, біжать кілька людей. Геть усі околиці крамниці й корівника були залиті нещадним яскравим світлом, і навіть крізь вітер він чув гудіння двигунів, хтивий рев генераторів і крики людей. Хтось віддавав накази через мегафон. Загальне враження було досить моторошне, ніби буря загнала їх у місце, повне привидів. Навіть люди, що бігли, нагадували примар, коли розчинялись у танцюючих хмарах снігу.

— Тут ми не поговоримо, — сказав Андергілл. — Слухайте уважно і не змушуйте мене повторювати, салаго.

І в голові Генрі, куди вже потрапило стільки всього, що в ній утворився справжній вінегрет, раптом голосно й абсолютно чітко прозвучала думка Овена Андергілла: «Салаго. Його слово. Повірити не можу, що став говорити, як він».

— Я слухаю, — сказав Генрі.

Сарай стояв на віддалі від табору, на найдальшій можливій відстані від корівника, і, хоча зовні він був освітлений так само яскраво, як уся сталева територія цього пекельного концентраційного табору, усередині було темно й солодко пахло старим сіном. І ще чимось, трохи різкішим.

Четверо чоловіків і жінок сидять, притулившись спинами до далекої стіни сараю. Усі в помаранчевих мисливських куртках, курять один косячок на всіх. У сараї лише два вікна, одне виходить до загону для тварин, друге — в бік огорожі й лісу. Бруд на вікнах приглушує безжальне натрієве сяйво. У півтемряві обличчя курців трави здаються сірими, ніби вони вже мертві.

— Хочеш пихнути? — спитав той, у якого в руках косячок. Говорив він напруженим, скупим голосом, утримуючи в собі дим, але куриво простяг одразу. Генрі побачив, що це здоровенна, немов справжня сигара, самокрутка.

— Ні, я хочу, щоб ви всі забралися звідси.

Вони здивовано втупилися в нього. Жінка була дружиною чоловіка, який тримав косяк. Хлопець зліва — її зять. Решта двоє просто долучилися курнути травички.

— Повертайтеся до корівника, — сказав Генрі.

— Ага, так і побігли, — відповів один із курців. — Там дуже багато людей. Ми бажаємо більш комфортних умов. І, оскільки ми зайняли це місце першими, гадаю, раз ви не хочете бути ввічливим, то це вам потрібно…

— У мене ось що, — сказав Генрі і поклав руку на футболку, якою була перемотана його нога. — Байрус. Вони його називають Ріплі. Хтось із вас теж заражений. Думаю, це ви, Чарльзе. — Він указав на п’яту людину, огрядного лисуватого чоловіка в куртці.

— Ні! — вигукнув Чарлі, але інші вже почали потихеньку відсуватися від нього. Той, який тримав камбоджійську сигару (Даррен Чайлз із Ньютона, Массачусетс), розсудливо утримував у собі дим.

— Так, ви, — переконано вимовив Генрі. — У самому розквіті. І ви, Моно. Мона? Ні, Марша. Вас звати Марша.