Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

— Містере Андергілл. Овене. Стривайте хвилину, вислухайте мене. Я маю вам сказати щось важливе.

Андергілл крокував стежкою зі свого боку огорожі (це теж бік мерців, невже Андергілл цього не знає?), пригнувши голову назустріч вітру і всміхаючись ввічливою усмішкою. І найжахливіше в цьому було те, що Андергілл хотів зупинитися, Генрі в цьому не сумнівався. Просто Генрі поки що не дав йому приводу це зробити.

— Курц божевільний, — сказав Генрі. Від Андергілла він не відставав, але вже захекався, змучені ноги благали милості. — Але божевільний він як лис.

Андергілл продовжував іти, голова опущена, під ідіотською маскою усмішка. Навіть навпаки, прискорив крок. Скоро Генрі доведеться перейти на біг, щоб не відстати від нього. Якщо, звичайно, він іще в змозі бігти.

— Ви розстріляєте нас із кулеметів, — задихаючись, сказав Генрі. — Тіла складаються в корівнику… корівник поливається бензином… можливо, з колонки старого Ґосселіна, навіщо витрачати державні запаси… а потім пуф — і спалахує яскравим полум’ям… дві сотні, чотири сотні… сморід буде, наче від якогось пекельного свинячого барбекю…

Усмішка Андергілла розтанула, але він пішов іще швидше. Генрі десь знайшов сили на напівбіг. Задихаючись, він пробивався крізь снігові замети по коліно. Крижаний вітер різав обличчя, як ніж.

— Але, Овене… Так вас звуть, правда?… Овен?… Пам’ятаєте цей старий віршик… про те, що великих бліх… кусають… блошенята… і так… ad infinitum[135]?… Те саме тут, з вами… тому що в Курца є свої люди… людина, яка під ним… його прізвище, здається, Джонсон…

Андергілл кинув на нього короткий гострий погляд і покрокував іще швидше. Генрі теж додав швидкості, але сумнівався, що його вистачить надовго. У нього закололо в боці. Біль був гарячим і ставав усе гарячішим.

— Це мали робити ви… другу частину зачистки… «Долина Імперіал», це… кодова назва… про щось говорить?

Генрі побачив, що ні. Курц, імовірно, не розповідав Андергіллу про операцію знищення майже всієї «Синьої групи». Назва ця не говорила ні про що Овену Андергіллу, і тепер до розпеченої голки в боці додалася залізна смуга навколо грудей, яка стискалася все сильніше й сильніше.

— Зупиніться… Господи, Андергілле… ви можете?…

Андергілл продовжував іти вперед. Андергіллу хотілося зберегти останні ілюзії, і його не можна було звинувачувати в цьому.

— Джонсон… ще кілька людей… принаймні одна жінка… і ви могли б серед них опинитись… якби не налажали… ви перетнули межу, ось що він думає… і не вперше… ви вже так чинили, здається, в якійсь Боса Нова…

Ще один гострий погляд. Діє? Можливо.

— Але врешті-решт, я думаю… навіть Джонсон буде прибраний… виживе тільки Курц… решта… гори попелу й кісток… ваша хрінова телепатія цього … вам не повідомляє, так?… Ваш фокус із читанням думок… навіть близько, на хер… не стосується… цього …

Гострий біль у боці посилився і кігтем пронизав праву пахву. Одночасно він послизнувся й полетів головою в замет. Легені його натужно роздувалися, жадаючи повітря, але замість повітря він вдихнув білий дрібний сніг.

Генрі підвівся, став на коліна, кахикаючи і задихаючись, і встиг побачити, як у стіні снігу розчиняється спина Андергілла. Не знаючи, що сказати, знаючи тільки, що це його останній шанс, він закричав перше, що спало на думку:

— Ти хотів помочитися на зубну щітку містера Рейплоу, а коли не вийшло, розбив їхню тарілку! Розбив тарілку і втік! Так само як ти зараз тікаєш, сцикун йобаний!

Попереду, ледь помітний у снігу, Овен Андергілл зупинився.

Хвилину він просто стояв спиною до Генрі, який сидів у снігу, важко дихаючи, як собака; по розпашілому обличчю стікала крижана вода. Генрі охопило відчуття, водночас далеке й абсолютно виразне, що заражений байрусом поріз на нозі засвербів.