Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Тільки Андергілл не пройшов повз. Він стояв з іншого боку дротяного паркану, руки в кишенях, і дивився на Генрі. Сніжинки падали на його прозорий випнутий респіратор, танули від теплого дихання і скочувалися вниз, як…

«Як сльози Бобра того дня», — подумав Генрі.

— Вам треба повернутися до корівника, де інші, — сказав Андергілл. — Тут ви перетворитесь на сніговика.

Язик Генрі прилип до піднебіння. Його життя буквально залежало від того, що він скаже цій людині, і він ніяк не міг придумати, з чого почати. Узагалі не міг заговорити.

«Та й до чого це? — озивався внутрішній голос, голос темряви, його старої подруги. — Ну справді, до чого? Чому б просто не дати їм зробити те, що ти сам збирався зробити?»

Бо річ тепер не тільки в ньому. І все-таки він мовчав.

Андергілл постояв іще трохи, дивлячись на нього. Руки в кишенях. Капюшон відкинутий, і видно коротке русяве волосся. Сніг тане на масці, яку годиться мати солдатам, але не годиться затриманим, тому що затриманим вони не потрібні; щодо затриманих, як і щодо сірих чоловічків, уже ухвалено остаточне рішення.

Генрі щосили намагався змусити себе заговорити і не міг, не міг. Ех, на його місці б Джонсі! Джонсі завжди краще вмів язиком працювати. Андергілл збирався йти, залишивши його з численними «могло б» і «що, якби».

Але Андергілл затримався ще на мить.

— Те, що ви знаєте моє прізвище, мене не дивує, містере… Генрейд? Вас звати Генрейд?

— Девлін. Ви вгадуєте моє ім’я. Я Генрі Девлін.

Дуже обережним рухом Генрі просуває руку в простір між колючим дротом і гладеньким дротом під напругою. Андергілл руки не потиснув, а почав дивитися на неї з порожнім виразом обличчя.

Секунд за п’ять Генрі прибрав руку, почуваючись ніяково і наказуючи собі не бути ідіотом. Можна подумати, він на урочистому обіді і його тільки-но образили.

Після цього Андергілл чемно кивнув, ніби вони й справді були на урочистому обіді, а не посеред снігової бурі під світлом недавно встановлених прожекторів.

— Ви знаєте моє прізвище, бо інопланетна присутність на Джефферсон-тракт спричиняє незначний телепатичний ефект. — Андергілл усміхнувся. — Звучить безглуздо, чи не так? Але це так. Ефект короткочасний, безпечний і надто поверховий, щоб знадобитися для чогось, крім картярських ігор, а ми сьогодні трохи зайняті для них.

Язик Генрі нарешті, слава тобі Господи, відклеївся від піднебіння.

— Ви прийшли сюди через заметіль не через те, що я знав ваше ім’я, — сказав Генрі. — Ви підійшли до мене, тому що я знав ім’я вашої дружини . І вашої дочки.

Усмішка Андергілла не здригнулася.

— Може, й так, — промовив він. — У будь-якому разі, я вважаю, що нам обом потрібно десь сховатись і трохи перепочити… Сьогодні був важкий день.

Андергілл пішов уздовж огорожі в напрямку припаркованих трейлерів і причепів. Генрі встигав за ним, хоча ледь-ледь — снігу намело вже майже на фут, і ніхто не втоптував його з цього боку, з боку мерців.