Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

— У нього голова відірвалася, — говорить він, ніби це не очевидно. — Генрі, у нього голова …

— Забудь ти про голову, подумай про Даддітса! Чорт забирай, нехай він перестане скиглити!

— Так, — каже Піт. Він дивиться на голову Річі, бачить його останній мертвий погляд, потім відводить очі, губи його смикаються. — Від цього ж здуріти можна.

— Як крейда по дошці скрипить, — бурмоче Джонсі. Його шкіра, не прикрита новою помаранчевою курткою, зробилася жовто-сірою, як протухлий сир. — Змусь його замовкнути, Бобре.

— Е-е-е…

— Та що ти марудишся, заспівай ти йому цю довбану пісню! — кричить Генрі. Він відчуває, як між пальцями ніг сочиться гнила вода. — Колискову, кляту колискову!

Секунду Бобер ніби не розуміє, чого від нього хочуть, потім погляд його трохи прояснюється, він каже: «А!» — і йде до схилу, на якому Даддітс сидить, стискаючи свою валізку й завиваючи так само, як у день їхньої першої зустрічі. Генрі помічає те, що спочатку не привернуло його уваги: навколо ніздрів Даддітса запеклася кров, його ліве передпліччя перев’язане. З нього стирчить щось, схоже на білий пластик.

— Даддітсе, — каже Бобер, піднімаючись схилом. — Дадді, милий, не треба. Не плач, не дивись більше туди, це видовище не для тебе. Така хрінь…

Спочатку Даддітс не звертає на нього уваги і продовжує вити. Генрі думає: «Він доревівся до того, що в нього кров із носа пішла. Але що за біла штука стирчить у нього з плеча?»

Джонсі навіть затулив руками вуха, щоб не чути цих криків. Піт же поклав одну руку собі на маківку, немов для того, щоб не знесло дах. Потім Бобер обіймає Даддітса, як зробив кількома тижнями раніше, і співає чистим дзвінким голосом, який так дивно чути від такого малого грубіяна:

— Кораблик дитинки, немов срібна мрія…

І, о диво з благословенних див, Даддітс починає заспокоюватися.

Не повертаючи голови, Піт вимовляє куточком губ:

— Де ми, Генрі? Де ми, блін?

— Уві сні, — відповідає Генрі, і тієї ж миті вони всі вчотирьох знов опиняються під кленом біля «Діри в стіні», стоять на колінах у самій білизні і тремтять від холоду.

— Що? — говорить Джонсі. Він висмикує руку, щоб витерти рот, і, коли зв’язок між ними розривається, дійсність знову повертається до своїх прав. — Що ти сказав, Генрі?

Генрі відчуває, як розходяться в різні боки їхні думки, майже бачить це, і думає: «Ми не повинні були такими стати. Ніхто з нас. Іноді краще бути самому».

Так, самому. Наодинці зі своїми думками.

— Мені наснився поганий сон, — промовляє Бобер так, ніби пояснює самому собі, а не іншим. Повільно, немов продовжуючи спати, він розстібає змійку на одній із кишень куртки, запускає в неї руку і дістає льодяник на паличці. Замість того щоб його розгорнути, він розвертає його, засовує в рот паличку і починає гризти, ганяючи з боку в бік. — Мені наснилося, що…

— Можеш не розповідати, — каже Генрі й поправляє окуляри. — Ми всі знаємо, що тобі наснилося. — «Як же нам не знати, якщо ми були там», — майже зривається з його губ, але він стримується. Йому лише чотирнадцять, але він доволі розумний, щоб розуміти: сказаного не повернеш. «Карті місце», — кажуть вони, коли грають у рамі[133] чи божевільні вісімки[134] і хтось кладе дурну карту. Якщо він це скаже, їм доведеться розбиратись, а так, може… може, минеться.