Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

— Божа милість! Їхній корабель падає, про їхнє прибуття стає відомо, холод убиває і їх, і галактичну пошесть, яку вони з собою привезли. — Перелічуючи, Курц швидко загинав довгі пальці, білі вії моргали. — Але й це ще не все. Вони пускають у хід імпланти, і ці бісові штуки не спрацьовують. Замість того щоб гармонійно співіснувати зі своїми господарями, вони перетворюються на канібалів і вбивають їх. Винищення тварин пройшло як слід. Ми знищили десь близько ста тисяч голів, і зараз по всьому кордону Касл-каунті смажать барбекю. Навесні або влітку нам би довелося хвилюватися через комах, які могли б рознести Ріплі за межі зони, але в листопаді це питання не стоїть.

— Які-небудь тварини все одно втекли.

— Так, і тварини, і люди. Але Ріплі поширюється повільно. Усе буде добре, адже ми відловили більшість заражених, корабель був знищений, а те, що вони нам принесли, не палає, а тліє. Ми відправили їм просте послання: приходьте з миром або спопеляйте нас своїми бластерами, але не намагайтеся знову підкорювати у такий спосіб, тому що він не працює. Ми не думаємо, що вони знову з’являться, принаймні найближчим часом. Вони нас задрочували півстоліття, перш ніж дійшли до цього. Шкода тільки, що не вдалося добути їхній корабель для наших учених голів… Хоча він міг виявитися надто зараженим Ріплі. Знаєш, чого ми боялися найбільше? Що сірі чоловічки або Ріплі знайдуть Тифозну Мері[123], людину, яка сама не захворіє, але розноситиме заразу.

— А ви впевнені, що такої людини немає?

— Майже впевнені. А якщо є… Для цього кордон і потрібен, — посміхнувся Курц. — Нам щастить, солдате. Шанси на появу Тифозних Мері невисокі, сірі чоловічки мертві, і весь Ріплі зосереджений на Джефферсон-тракт. Фортуна або Провидіння — вирішуй сам.

Курц опустив голову і стиснув пальцями перенісся, як людина, в якої нежить. Коли він знову підвів голову, в очах його стояли сльози. «Крокодилячі сльози», — подумав Овен, але насправді він не був у цьому впевнений. І доступу до думок Курца не мав. Або телепатична хвиля надто послабилась, або Курц знайшов спосіб зачинити двері. Однак коли Курц знову заговорив, Овен був майже впевнений, що чує справжнього Курца, людину, а не крокодила.

— З мене досить, Овене. Коли покінчимо з цією справою, я піду на відпочинок. Тут іще роботи, гадаю, днів на чотири, може, на тиждень, якщо погода буде така погана, як обіцяють. Заметіль розіграється не на жарт, але справжній кошмар на нас чекає завтра вранці. Мабуть, я можу почекати з виходом, але після цього… Я маю право піти на пенсію, тому нехай вирішують, убити мене чи платити мені. Гадаю, вони будуть платити, тому що я знаю забагато секретів — урок, який я засвоїв від Джона Едґара Гувера, — але я майже дійшов до тієї точки, коли стає однаковісінько. Це не найстрашніша операція, у якій мені доводилося брати участь. На Гаїті ми за одну годину відправили на той світ вісім сотень душ — у 1989-му це було, мені й досі сниться, як ми це робили, — тільки зараз гірше. Набагато. Тому що ці нещасні в сараї, на вигулі, в загорожі… вони американці . Люди, які їздять на «шеві», ходять на закупи до «Кей-марту»[124] і не пропускають жодної серії «Швидкої допомоги». Думка про те, що доведеться розстрілювати американців… знищувати американців… Від неї мене вивертає. Я зроблю це тільки тому, що це необхідно зробити, щоб покінчити з цією справою, і через те, що більшість із них усе одно помре, причому набагато боліснішою смертю. Скумекав?

Овен Андергілл нічого не сказав. Він сподівався, що обличчя його зберігає досконалу незворушність, але будь-яке мовлене слово відразу ж виказало б його дедалі більший жах. Він знав, що до цього йде, але чути таке…

Подумки він побачив, як солдати бредуть крізь сніг до загорожі, почув, як гучномовці наказують затриманим зібратись у сараї. У подібних операціях він ніколи не брав участі. Гаїті він пропустив, але знав, як усе має відбуватися. Як усе відбудеться й зараз .

Курц не зводив із нього уважного погляду.

— Не скажу, що твою сьогоднішню витівку забуто, що все залишилось у минулому, але ти мій боржник, салаго. Я й без читання думок розумію, як ти ставишся до того, що я кажу, і я не збираюся вмовляти тебе бути дорослішим і спуститися з небес на землю. Я можу сказати одне: ти мені потрібен. Цього разу ти повинен допомогти мені.

Сльози в очах. Непевне, ледь помітне посмикування кутиків губ. Дивлячись на Курца, легко можна було забути, що якихось десять хвилин тому він прострелив хлопцеві ногу.

Овен став думати: «Якщо я йому допоможу, вже не матиме значення, я спускав курок чи хтось інший. Я проклятий так само, як люди, що заганяли євреїв до «душових» у Берґен-Бельзені».

— Якщо почнемо об одинадцятій, до пів на дванадцяту впораємося, — сказав Курц. — Найпізніше — до полудня. І все залишиться позаду.

— Крім снів.

— Так. Крім них. Ти допоможеш мені, Овене?

Овен кивнув. Проклятий, не проклятий, а, зайшовши так далеко, він не повертатиме назад. Принаймні він зможе зробити так, щоб до жертв було виявлено милосердя… Якщо про масові бійні взагалі можна говорити, використовуючи поняття «милосердя». Потім його вразить убивча абсурдність цієї ідеї, але коли ти з Курцом віч-на-віч і його очі дивляться у твої очі, майбутнього не існує. Його безумство, зрештою, набагато заразніше за грибок Ріплі.

— Гаразд. — Курц відкинувся на спинку гойдалки з виснаженим і задоволеним виглядом. Потім знову дістав пачку сигарет, зазирнув усередину і простягнув її Овену. — Дві залишилося. Приєднаєшся?

Овен похитав головою.

— Я пропускаю, босе.