Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

— Тоді йди. Якщо потрібно, неси свою дупу до лазарету і прийми сонати[125].

— Мені це не потрібне, — відповів Овен. Потрібне, звичайно, йому це вже було потрібне, але він нічого не прийматиме. Краще всю ніч узагалі не спати.

— Ну як хочеш. Звалюй. — Курц дозволив йому дійти до дверей. — І, Овене…

Овен обернувся, застібаючи куртку. За дверима вже було чути вітер. Він наростав, був серйознішим, ніж порівняно нешкідливий ураган Альберта, який пронісся цього ранку.

— Дякую, — промовив Курц. Одна велика, безглузда сльоза переповнила його ліве око і скотилася по щоці. Курц цього не помітив. Тієї миті Овен любив і жалів його. Незважаючи ні на що, незважаючи на те, що знав: він на це не заслуговує. — Дякую, друже.

Сніг дужчав. Генрі стояв під снігопадом, відвернувшись від сильного вітру і в очікуванні Андергілла дивлячись через плече на «Віннебаґо». Він залишився сам — снігова буря загнала решту затриманих до сараю, де був обігрівач. «Там, у теплі, напевне, вже народжуються найнеймовірніші чутки, — подумав Генрі. — Але краще чутки, ніж правда, яка в них просто перед носом».

Він почухав ногу, зрозумів, що робить, і роззирнувся на всі триста шістдесят градусів. Ані ув’язнених, ані охорони. Навіть за такого снігопаду в таборі було світло майже як опівдні і в усіх напрямках видимість була однаково доброю. Він на якийсь час залишився абсолютно сам.

Генрі нахилився і розв’язав сорочку, якою було перемотане місце, де ручка перемикання поворотників роздерла шкіру. Потім розтяг ширше дірку на блакитних джинсах. Люди, які заарештували його, зробили такий самий огляд у вантажівці, де вже сиділо п’ятеро біженців (дорогою до крамниці Ґосселіна вони підібрали ще трьох). Тоді він був чистий.

Тепер він не був чистий. У вкритому кіркою центрі ранки росла тоненька смужка червоного мережива. Якби він не знав, на що звертати увагу, то вирішив би, що то кров, яка сочиться з ранки.

«Байрус, — подумав він. — О чорт. Це кінець. На добраніч, місіс Калабаш, де б ви не були»[126].

У верхній частині поля зору блиснув вогник, Генрі випростався і побачив Андергілла, який зачиняв двері «Віннебаґо». Генрі швидко знову перев’язав сорочкою ногу і підійшов до огорожі. Голос у голові спитав, що він робитиме, якщо Андергілл на його поклик не відповість і просто пройде повз. Той самий голос забажав дізнатися, чи справді Генрі має намір здати Джонсі.

У сяйві прожекторів, пригнувши голову під напором снігу та вітру, Андергілл наближався до огорожі.

Двері зачинилися. Курц дивився на них, потягуючи цигарку і повільно погойдуючись у кріслі. У що з того, що він наплів, повірив Овен? Овен розумний, Овен — боєць, Овен не позбавлений ідеалізму… Курц вважав, що Овен повірив у все, в нього навіть сумнівів не виникло. Адже, врешті-решт, більшість людей вірять у те, у що хочуть вірити. Джон Діллінджер, найзапекліший грабіжник банків тридцятих років, теж був бійцем хоч куди, але все одно повірив Анні Сейдж і попрямував до кінотеатру «Biograph». Він подивився «Мангеттенську мелодраму», після чого федерали пристрелили його в провулку біля кінотеатру, як скаженого пса, яким він і був. Анна Сейдж теж вірила в те, у що хотіла вірити, але вони все одно депортували її назад до Польщі[127].

Завтра ніхто не вийде з крамниці Ґосселіна, крім команди обраних, дванадцяти чоловіків і двох жінок, які входили до групи «Долина Імперіал». Овена Андергілла серед них не буде, хоч він і мав шанс. До тієї хвилини, коли ввімкнув сірих чоловічків на загальний канал, Курц був упевнений, що Овен увійде до групи. Але все змінилося. Так казав Будда, і принаймні в цьому старий вузькоокий язичник мав рацію.

— Ти підвів мене, салаго, — мовив Курц. Щоб закурити, він опустив маску, і, коли він говорив, вона здригалася під вкритим сивою щетиною підборіддям. — Підвів.

Курц пробачив Овена Андергілла за те, що він підвів його одного разу. Але двічі?

— Ніколи, — рішуче відрубав Курц. — Ніколи в житті.

Розділ 14

На південь

Сірий спрямував снігохід униз, у ярок із маленьким замерзлим струмком на дні, і проїхав там останню милю до І-95. За двісті-триста ярдів[128] від вогнів армійських машин (тепер під густим снігом повільно їхало лише кілька) він зупинився, щоб порадитися з тією частиною розуму Джонсі, до якої міг доступитися. Величезна кількість найрізноманітніших фактів просто не вмістилася до маленької фортеці Джонсі, тому Сірий легко знайшов те, що шукав. Вимикача фари «Арктик кет» не мав. Сірий зняв ноги Джонсі зі снігохода, знайшов камінь, підняв його правою рукою Джонсі й розбив фару. Після цього знову сів за кермо і поїхав далі. Бензину майже не лишилось, але це його не турбувало — снігохід виконав своє призначення.