Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Труба під дорогою, через яку тік струмок, була доволі великою, щоб у неї міг в’їхати снігохід, але з водієм він би в неї не помістився. Сірий знову спішився. Стоячи біля снігохода, завів мотор. Підстрибуючи і виляючи з боку в бік, машина в’їхала в трубу. Вона пройшла не більш як десять футів[129], але цього було досить, щоб її неможливо було побачити з повітря під час розвідки на малій висоті, навіть якщо сніг припиниться.

Сірий відправив Джонсі дертися нагору схилом. Він зупинився біля самого огородження дороги і ліг на спину. Тут він тимчасово знайшов притулок від дуже сильного вітру. Підняття вивільнило останній невеликий запас ендорфінів, і Джонсі відчув, як його викрадач пробує їх на смак, насолоджується, як сам Джонсі міг би насолоджуватися коктейлем або гарячим напоєм після перегляду футболу у мрячний жовтневий вечір.

Тут він без подиву усвідомив, що ненавидить Сірого.

Потім Сірий як єдина сутність — щось таке, що можна було ненавидіти, — знову зник, його замінила хмара, з якою Джонсі вперше зіткнувся в мисливському будиночку, коли вибухнула голова істоти. Вона кудись прямувала, як того разу, коли шукала Еміля Бродскі. «Чувак» йому був потрібний, бо серед файлів пам’яті Джонсі не було відомостей про те, як заводити снігохід. Тепер йому знадобилося щось іще. Логічно припустити, що воно хотіло знайти того, хто зможе його підвезти.

Що ж залишилось на місці? Що залишилось охороняти складський кабінет, у якому сховався останній шматочок Джонсі, Джонсі, якого витрусили з власного тіла, як клаптик пилу з вивернутої кишені? Хмара, звичайно ж, речовина, яку вдихнув Джонсі. Речовина, яка повинна була вбити його, але з якоїсь причини не зробила цього.

Хмара не вміла думати так, як Сірий. Господар дому (тепер ним був Сірий, а не Джонсі) пішов, залишивши житло на термостати, холодильник і плиту. А на випадок неприємностей є детектор диму й сигналізація, яка автоматично викликає поліцію.

І все ж за відсутності Сірого йому, можливо, вдасться вийти зі своєї фортеці. Не для того, щоб повернути контроль над своїм тілом. Якщо спробувати це зробити, червоно-чорна хмара відразу ж повідомить і Сірий миттю повернеться з розвідки. Джонсі майже напевне буде впійманий до того, як устигне повернутися до безпечного кабінету братів Трекерів із дошкою оголошень на стіні, курною підлогою і єдиним брудним віконцем у світ… Тільки на бруді цьому — чотири чисті плями у формі півмісяців, там, де чотири хлопчиська притискалися до скла лобами, сподіваючись побачити фотографію, яка тепер пришпилена до дошки: Тіна Джин Шлоссінґер із задертою спідницею.

Ні, повернути владу над своїм тілом йому було не до снаги, і, хоч як це гірко, краще з цим змиритися.

Але, можливо, вдасться дістатися до своїх файлів.

Проте чи варта гра свічок? Що це дасть? Можливо, що-небудь і дасть, якщо знати, чого хоче Сірий. Між іншим, йому потрібно кудись дістатися. Куди?

Відповідь стала несподіванкою, бо пролунала голосом Даддітса: «О, іий ое а іень».

«Сірий хоче на південь».

Джонсі відступив від брудного вікна.

Як далеко на південь? І навіщо? Які в нього плани?

На ці запитання Даддітс не відповів.

Джонсі розвернувся і з подивом побачив, що карта маршрутів вантажівок і фото дівчини зникли з дошки оголошень. На їхньому місці тепер висіли чотири кольорові фотографії чотирьох хлопців. Усе на однаковому тлі — школа в Деррі — і з однаковим підписом «Шкільна пора, 1978 рік». Джонсі — крайній ліворуч, на обличчі безтурботна усмішка від вуха до вуха, від вигляду якої защеміло серце. Поруч Бобер, його усмішка відкриває щербину на місці переднього зуба, який він вибив, коли впав, катаючись на ковзанах, і замінив штучним через рік або щось близько того… принаймні до того, як закінчив школу. Піт, із широким смаглявим обличчям і до непристойності коротким волоссям — за наполяганням його батька, який заявив, що він воював у Кореї не для того, щоб син ходив як ото якийсь там ґіпі. Праворуч Генрі в товстих окулярах, які Джонсі завжди нагадували Денні Данна, хлопчика-детектива, головного героя книжок, які він обожнював у дитинстві.

Бобер, Піт, Генрі. Як він їх любив, і як несправедливо раптово знищена їхня довга дружба. Так, це абсолютно несправедливо…

Раптом фотографія Бобра Кларендона ожила, налякавши Джонсі до чортиків. Бобер, витріщивши очі, мовив: «У нього голова відірвалася, пам’ятаєш? Вона валялась у канаві, а очі заліплені брудом. Ну й страхіття! Триндець і святі банани!»

«О Господи», — подумав Джонсі, коли згадав… одну річ із першої поїздки на полювання в «Діру в стіні», яку забув… або викреслив із пам’яті. Усі вони викреслили її з пам’яті? Може, й так. Мабуть. Тому що за всі ці роки, розмовляючи про дитинство і ділячись спогадами, ніхто з них жодного разу не згадав про це.

«У нього голова відірвалася… очі заліплені брудом».