Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Щось сталося з ними тоді, і це щось якимось чином пов’язане з тим, що відбувається з ним зараз.

«Знати б що, — подумав Джонсі. — Знати б що».

Енді Джанас відірвався від решти трьох вантажівок свого маленького загону — пішов уперед, бо вони не звикли їздити в таких паскудних умовах. Він виріс у Північній Міннесоті і, вже повірте, бачив там усяке. Чудова армійська машина «шевроле», удосконалений повнопривідний пікап, була повністю в його розпорядженні, і сьогодні всі чотири повнопривідні колеса чекає неабияка робота. Його батько дурнів не виховував.

Утім, шосе було майже скрізь розчищене, десь годину тому по ньому пройшлася пара армійських снігоочисників (мабуть, уже скоро він їх наздожене, тоді скине швидкість і слухняним хлопчиком прилаштується ззаду), і відтоді на бетонне покриття лягло не більш ніж два-три дюйми снігу. Більше дошкуляв вітер, який піднімав у повітря білий пух і перетворював дорогу на примару. Але навіть при такому вітрі можна було їхати, орієнтуючись на світловідбивачі, що на огорожі дороги. Ці йолопи не додумалися до того, що треба постійно тримати відбивачі в полі зору… або, можливо, у вантажівок і «хаммерів» фари просто поставлені занадто високо, аби світло правильно падало на відбивачі. Але під час по-справжньому сильних поривів навіть відбивачі зникали з поля зору; увесь світ, хай йому грець, ставав білим, тож доводилося знімати ногу з педалі газу і чекати, доки вітер ущухне, при цьому намагаючись не злетіти з дороги. Нічого з ним не станеться, а якщо й станеться, він має радіозв’язок, до того ж ззаду їдуть іще кілька снігоочисників, які тримають відкритим відрізок шосе від Преск-Іля до Міллінокета, що веде на південь.

У кузові його пікапа лежали два ретельно замотані вантажі. В одному — тіла двох оленів, убитих Ріплі; у другому — його вміст Джанас вважав до певної міри або навіть дуже страшним — тіло сірого чоловічка, яке повільно перетворювалося на червонувато-помаранчевий суп. Обидва пакунки належало доправити до складів на «Синій базі», яку облаштували в…

Джанас звів погляд на захисний козирок. Там, закріплені ґумкою, висіли аркуш із записника та кулькова ручка. На аркуші було написано від руки: «Крамниця Ґосселіна, з’їзд 16, лів. поворот».

Ще година, і він буде на місці. Ба навіть менше. Лікарі, напевне, скажуть, що в них і так вистачає зразків тварин, і трупи оленів спалять, але сірий чоловічок їм може стати в пригоді, якщо ще остаточно не перетворився на кашу. Холод міг трохи сповільнити процес, але Енді Джанаса це за великим рахунком не стосувалося. Від нього вимагалося доїхати до місця, передати зразки і чекати запитань від того, хто має право ставити запитання, про північний — найспокійніший — периметр зони операції. В очікуванні можна буде випити гарячої кави і з’їсти велику тарілку яєчні. Якщо поряд опиниться потрібна людина, можливо, навіть вийде чимось присмачити каву. Було б чудово. Сьорбнути чогось міцнішого, а потім просто присісти в якомусь затишному місці і…

«Зупини машину».

Джанас насупився, потрусив головою і почухав вухо, ніби його щось — можливо, блоха — вкусило. Чортів вітер так розійшовся, що машину розгойдувало з боку в бік. Шосе зникло з поля зору, зникли й світловідбивачі. Він знов опинився всередині білого серпанку. Інші хлопці тепер, напевне, від страху сиплють добірними прокльонами, але тільки не він. Він — містер Міннесота-Твінс-Знає-Свою-Справу. Обережно прибери ногу з газу (і забудь про гальма, під час снігової бурі гальма — найкращий спосіб перетворити хорошу поїздку на погану), зупинись де-небудь біля узбіччя і чекай, доки…

«Зупини машину».

— Га? — Він подивився на радіо, але там нічого не було, крім звичайного фонового шуму і якихось далеких розмов.

«Зупини машину».

— Ай! — зойкнув Джанас і схопився за голову, яка зненацька заболіла, як падлюка. Оливково-зелений пікап вильнув, пішов юзом, але потім вирівнявся — руки автоматично викрутили кермо в потрібному напрямку. Нога була, як і раніше, знята з педалі газу, і стрілка спідометра швидко йшла назад.

Снігоочисники проклали вузьку доріжку посередині двох смуг південного напрямку. Джанас узяв праворуч, туди, де замети були більшими, колеса «шеві» спінили сніговий туман, але вітер швидко його розігнав. Світловідбивачі на огорожі яскраво горіли в темряві, як котячі очі.

«Зупини машину тут».

Джанас закричав від болю і почув свій крик наче здалеку: «Добре, добре, зупиняюсь! Тільки припини! Не смикай мене!» Очима, повними сліз, попереду, футах у п’ятдесяти, не більше, за огорожею з протилежного боку дороги він помітив темну постать. Коли світло фар упало на силует, виявилося, що це людина в куртці.

Руки перестали слухатися Енді Джанаса. Вони ніби перетворилися на рукавички з чужими руками всередині. Дивне й дуже неприємне відчуття. Самотужки, без його участі, вони повернули кермо ліворуч, пікап під’їхав до людини в куртці й зупинився.

Тепер, коли увага Сірого цілком перемкнулася на інше, у нього з’явився шанс. Джонсі відчував, що коли буде про це думати, то викрадач відчує, — тому не думав. Він просто діяв: збив основою долоні засувку з дверей кабінету і відчинив двері.

У дитинстві він жодного разу не був усередині складів братів Трекерів (а великий ураган 1985 року зруйнував будівлю), але не сумнівався, що вони не мали нічого спільного з тим, що постало перед його очима зараз. За брудним кабінетом була кімната, настільки величезна, що Джонсі навіть не бачив її кінця. Над головою горіли нескінченні ряди ламп денного світла. Під ними височіли циклопічними колонами мільйони картонних коробок.

«Ні, — промайнуло в голові Джонсі. — Не мільйони. Трильйони».