Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Так, трильйони, мабуть, ближче до істини. Між ними тяглися тисячі вузьких проходів. Джонсі стояв на краю нескінченного сховища, яке належало самій Вічності, і тому про те, щоб тут щось знайти, було годі й думати. Якщо віддалитися від дверей кабінету, стовідсотково заблукаєш. І тоді Сірому можна буде не хвилюватися. Джонсі блукатиме цим складом, доки не здохне десь серед нескінченного лабіринту коробок.

«Неправда. Тут я можу заблукати не більше, ніж у власній спальні. І мені не доведеться полювати за тим, що мені потрібне. Це моє місце. Ласкаво прошу до власної голови, здорованю».

Ідея ця була настільки приголомшливою, що він одразу ослаб… тільки зараз йому не можна було слабнути або вагатись. Сірий, загальний улюбленець-загарбник з інших світів, на водія багато часу не витратить. Якщо Джонсі збирався перемістити якісь із цих коробок у безпечне місце, це потрібно було зробити відразу. Питання тільки, в якій із них є потрібна інформація?

«Даддітс, — пошепки підказав розум. — Це якось пов’язане з Даддітсом. Ти ж знаєш це. Він останнім часом не йде тобі з голови. Інші теж про нього думали. Даддітс — це те, що тримало тебе, Генрі, Піта і Бобра разом, ти завжди це знав, але зараз ти дізнався ще дещо. Так?»

Так. Він знав, що той нещасний випадок у березні стався через те, що він подумав, ніби бачить, як Річі Ґренадо з дружками знову глузують з Даддітса. Навіть «глузують» — недостатнє слово для того, що відбувалося за складом братів Трекерів того дня. Катують — ось як це зветься. І, побачивши, що катування повторюється, він кинувся через дорогу, забувши про все на світі, і…

«У нього голова відірвалася, — несподівано долинуло з динаміків десь під стелею сховища. Голос Бобра прозвучав так несподівано і так гучно, що Джонсі втягнув голову в плечі. — Вона валялась у канаві, а очі заліплені брудом. Рано чи пізно кожен убивця отримує по заслузі. Ну й страхіття!»

Голова Річі. Річі Ґренадо. Але Джонсі не мав на це часу. Він незаконно пробрався у власну голову, тому треба поспішати.

Коли він уперше визирнув у це грандіозне сховище, усі коробки були чистими, без позначок. Зараз же він зауважив, що на передніх коробках першого, найближчого до дверей ряду чорним маркером написано: «Даддітс». Випадковість? Збіг? О ні. Це його спогади, акуратно складені в трильйони коробок, а до спогадів здоровий розум завжди може легко дістатися.

«Потрібно знайти, на чому їх перетягти», — подумав Джонсі і, озирнувшись, не дуже здивувався, коли побачив яскраво-червоний ручний візок. Це чарівне місце, у якому на ходу матеріалізуються будь-які думки, і для Джонсі найдивовижнішим у цьому було те, що таке місце, напевне, є абсолютно в кожного.

Рухаючись швидко, він склав кілька коробок із написом «Даддітс» на візок і побіг з ним до кабінету. Там він, нахиливши візок, звалив їх купою на підлогу. Що вдієш, неакуратно, але про відзнаку від журналу «Добрий господар» можна подумати й пізніше.

Він знову вибіг у сховище, намагаючись відчути Сірого, але Сірий був іще зайнятий водієм пікапа… Джанас його звати. Залишалася хмара, але хмара його не відчувала. Вона було дурною, як… такою ж тупою, як грибок.

Джонсі перевіз решту коробок із «Даддітсом» і побачив, що на наступному штабелі теж з’явився напис маркером: «Деррі». Їх було надто багато, щоб заховати все. Але чи потрібно взагалі ховати якісь із них?

Штовхаючи візок із другою партією коробок зі спогадами до кабінету, він замислився над цим. Зрозуміло, чому коробки «Деррі» опинилися поряд із коробками «Даддітс»: пам’ять — це процес і мистецтво асоціацій. Але наскільки важливі спогади про Деррі? Звідки йому це знати, якщо він не знав, що потрібно Сірому?

Однак він знав.

«Сірий хоче на південь».

Деррі був на півдні.

Джонсі кинувся назад до сховища спогадів, штовхаючи перед собою візок. Він візьме стільки коробок, позначених «Деррі», скільки зможе, і сподіватиметься, що сховав потрібні. Ще він сподіватиметься, що встигне вчасно відчути повернення Сірого. Тому що коли Сірий застане його тут, то розчавить, як муху.

Джанас із жахом спостерігав, як його ліва рука потяглася вбік і відчинила дверцята водійського місця машини, впустивши в салон холод, сніг і нещадний вітер. «Не мучте мене, містере, будь ласка, не треба, можете їхати, якщо вам потрібно, тільки не мучте мене більше, моя голова …»

Несподівано щось пронеслося крізь розум Енді Джанаса. Наче смерч із очима. Він відчув, як воно зазирнуло в його останні отримані накази, розвідало очікуваний час його прибуття до «Синьої бази»… і що йому відомо про Деррі, а відомо йому було зовсім нічого. За службовим обов’язком він заїжджав до Банґора, але в Деррі не бував ніколи в житті.

Він відчув невеликий відступ, секундне божевільне полегшення — «у мене немає того, що йому треба, воно відпустить мене», — а потім зрозумів, що штука в його думках не збирається його відпускати. По-перше, їй була потрібна машина. По-друге, їй було треба закрити йому рота.