Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

— Тільки не для вашого шваґра, — вставив Генрі.

Товстун подивився на нього, закусивши губи, що злегка тремтіли, потім повернувся до решти, чиї погляди, напевне, більше збігалися з його поглядами. Генрі повернув голову до «Віннебаґо» і став далі чекати, коли вийде Андергілл. У нього виникла підозра, що Андергілл — це його остання надія… Однак хоч які сумніви мав Андергілл щодо цієї операції, надія була дуже й дуже слабкою. А в Генрі на руках був лише один козир — Джонсі. Про Джонсі вони не знали.

Питання стояло так: чи говорити з Андергіллом. Генрі дуже боявся, що розмова з цією людиною не принесе користі.

Приблизно через п’ять хвилин після того, як містер Менеджер середньої ланки піднявся слідом за людьми з ношами в «Баґо», усі троє знову вийшли, цього разу несучи на ношах четвертого. У сліпучо-яскравому світлі прожекторів бліде обличчя пораненого здавалося ліловим. Генрі полегшено зітхнув, коли побачив, що це не Андергілл, бо Андергілл був не таким, як ці інші маніяки.

Минуло десять хвилин. Андергілл усе не з’являвся. Генрі чекав, стоячи під дедалі сильнішим снігопадом. За в’язнями (так-так, вони саме в’язні, і не треба підсолоджувати пігулку) спостерігали солдати, і врешті-решт один із них підійшов до Генрі. Люди на роздоріжжі Просіки і Свонні-Понд-роуд практично засліпили Генрі своїми ліхтарями, і він не впізнав цю людину в обличчя. Генрі порадувало і водночас глибоко стривожило те, що в людського розуму теж є свої неповторні риси, не менш прикметні, ніж гарненький рот, зламаний ніс або косоокість. Це був один із солдатів, які були там, той самий, який пхнув його в дупу прикладом гвинтівки, коли вирішив, що Генрі не досить швидко йде до вантажівки. У голові Генрі коїлося казна-що. Він не міг уловити ім’я цього хлопця, хоча знав, що його брата звуть Френкі і що в школі Френкі звинувачували у зґвалтуванні, але визнали невинним. Було ще багато різного, безладні уривки, як сміття в кошику. Генрі зрозумів, що спостерігає справжній потік свідомості разом зі сміттям, яке цей потік несе. Найпринизливішим було те, наскільки прозаїчним виявився майже весь вилов.

— Привіт! — сказав солдат доволі дружньо. — А, це ти, розумнику. Хочеш сосиску, розумнику? — І він розсміявся.

— У мене вже є, — відповів Генрі, усміхнувшись. І тут, як завжди, його за язик смикнув Бобер: — Відгребись, Фредді.

Солдат перестав сміятися.

— Подивимося, як ти, розумнику, жартуватимеш через дванадцять годин, — сказав він. З річки, яка текла між вух Генрі, виринув образ: вантажівка, наповнена людськими тілами, безладне переплетення блідих рук і ніг. — На тобі вже Ріплі виросло, розумнику?

Генрі подумав: «Байрус. Ось що він має на увазі. Насправді це називається байрус. Джонсі знає».

Генрі не відповів, і солдат пішов задоволений, немов людина, яка здобула перемогу за очками. Зацікавившись, Генрі щосили зосередився й уявив рушницю, «ґаранд» Джонсі, після чого подумав: «У мене є зброя. Я вб’ю тебе нею, щойно ти, вишкребку, повернешся до мене спиною».

Солдат розвернувся, задоволений вигляд зник слідом за усмішкою і сміхом. На зміну прийшли сумнів і підозра.

— Що ти сказав, розумнику? Ти ж щось сказав?

— Просто хотів дізнатися: чи покористувався ти теж тією дівчинкою? Ну, тією, яку Френкі оформив. Він добре її для тебе розігрів?

Якусь мить солдат дивився на нього очима ідіота. Потім його лице сповнилося чорної італійської люті. Він підняв гвинтівку. Генрі її дуло здалося схожим на посмішку. Він розстебнув і розхристав куртку.

— Давай, — сказав він і розсміявся. — Ну, Рембо, роби свою справу.

Брат Френкі ще секунду цілився в Генрі, потім Генрі відчув, що лють покинула його. Він був на межі, вже вигадував, що скаже начальству, вигадає якусь доречну історію, але витратив на це зайву мить, і його мозок загнав червоного бика назад у стійло. Звична справа. Річі Ґренадо не помер. Усі вони — драконячі зуби цього світу.

— Завтра, — сказав солдат. — Поживи до завтра, розумнику.

Цього разу Генрі відпустив його, не став більше дражнити червоного бика, хоча, бачить Бог, це було б зовсім нескладно. Ще він дещо дізнався… точніше, знайшов доказ того, про що й так підозрював. Солдат почув його думку, але нечітко. Якби він почув її виразніше, то повернувся б набагато швидше. До того ж він не запитав, звідки Генрі дізнався про його брата Френкі. Усе це тому, що на якомусь рівні свідомості солдат знав те саме, що й Генрі: вони інфіковані телепатією, уся їхня компанія, вони підхопили її, як такий собі дурнуватий вірус.

— Тільки в мене форма серйозніша, — уголос мовив Генрі, застібаючи куртку. — Те саме було з Пітом, Бобром і Джонсі. Але Піт і Бобер уже обидва мертві, а Джонсі… Джонсі…