Розділ II. СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЛЮДИНИ, ДЕРЖАВИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Наразі складається парадоксальна ситуація: громадяни довіряють ЗМІ більше, ніж уряду та державному апарату. Так, за даними Євробарометра за 2006 рік, у середньому телебаченню довіряють 53% осіб, радіо – 61%, пресі – 45%. Тому дуже важливо, щоб преса відповідально ставилася до тієї Інформації, яку вона надає суспільству.

За сучасних умов політичні новини все більше стають товаром, і журналіст не може залишитися абсолютно вільним і незалежним у своїх судженнях. Але особливу небезпеку несуть факти політичного маніпулювання, тобто спроби примусити людей до діяльності всупереч їхнім власним інтересам (підтасування фактів, їх замовчування, поширення брехні та наклепів,навішування ярликів та інше). Все це заважає отримати правдиву інформацію про події та окремих політиків, позбавляє людей можливості зробити інформований вибір. У протистоянні політичному маніпулюванні особливої ролі набувають морально-етичні якості журналіста.

На Заході існує така теорія соціальної відповідальності. Людина за своєю суттю не може розумно розпоряджатися необмеженою свободою. Звідси – право на свободу слова одних і право інших на свободу захисту від сторонньої свободи. На цій підставі виникають етичні кодекси. Такий кодекс є і в журналістів.

2.3. Соціальна відповідальність освіти та науки

Представники ЮНЕСКО, європейських університетів у публікаціях останніх років висвітлюють проблеми розвитку університетської освіти як складової частини системи вищої освіти у XXI столітті. Серед них [172, с. 15]:

– масовизація вищої освіти;

– інтернаціоналізація;

– фінансова криза університетів і шляхи виходу із неї;

– диверсифікація вищих навчальних закладів;

– проблеми якості вищої освіти;

– новітні технології навчання й проблема відкритості й конкурентоспроможності університетів;

– вирівнювання національних освітніх систем і роль університетів у цьому процесі;

– удосконалення управління;

– соціальна відповідальність університетів [172, с. 291-292].

Проблема соціальної відповідальності вищої освіти, на жаль, не

стала предметом сучасних досліджень у галузі філософії й соціології освіти, а також історії та теорії педагогіки вищої школи.

Під соціальною відповідальністю вищої освіти у цій роботі розуміємо відповідальність вищих навчальних закладів, зокрема, університетів як соціального інституту перед суспільством за результати і якість своєї професійної діяльності.

У середні віки в основу класичного університету були покладені такі цінності і принципи, як свобода; автономія; освіта, заснована на християнському світогляді; повага до людської індивідуальності; національні цінності; соціальна і інтелектуальна елітарність. У подальшому розвитку ці риси стали характеристиками "ідеального університету", а сама модель класичного університету зазнала змін, виникли національні моделі університетів (наприклад, американська, англійська, французька та ін.). Найбільш розповсюдженою у світі стала гумбольдтовська модель університету, основною ознакою якої є поєднання дослідницької і навчальної діяльності.

Аналіз проблеми соціальної відповідальності вищої освіти неможливий без вивчення чинників, які найбільшою мірою вплинули на розвиток університетських моделей у XX і XXI століттях [177, с. 35]. Найважливішими факторами змін у функціонуванні класичних університетів є глобалізація, інтернаціоналізація, масовизація вищої освіти, проблема фінансування університетів, використання нових технологій навчання. Якщо говорити про тенденції розвитку вищої освіти, які є викликами останнього часу й виявляються найбільш суперечливими з точки зору відповідності сучасних університетів принципам і цінностям ідеальної класичної моделі, то необхідно назвати прагматизацію вищої освіти, виникнення сервісної функції вищої освіти і ринку освітніх послуг, стихійну комерціалізацію освітніх і наукових процесів та ін. Крім зазначених тенденцій для України, як і для інших пострадянських країн, актуальною є проблема масової "університетизації" системи вищої освіти, збільшення кількості вищих навчальних закладів і, відповідно, кількості студентів, і, як наслідок, девальвації значущості як вищої освіти взагалі, так і університетського диплому, зокрема.

Дослідники історії й теорії вищої освіти аналізують нові моделі університетської освіти, зокрема, моделі "академічного університету", "інноваційного університету", "університетського регіонального комплексу", "дослідницького університету", які докладно розглянуті у монографії В.С. Савчука і М.В. Полякова [177]. В умовах загальносвітової кризи, зменшення обсягів державного фінансування, університети вимушені шукати інші шляхи стабілізації свого фінансового становища. Тому у кінці минулого століття у Європі почали виникати моделі "підприємницького" або "інноваційного" університету.