Розділ «Вдача й суспільне життя наших предків»

По улицях, — украла щось… 172.

А то бувало, що злодійку водили по селу з музиками («Микола Джеря» Нечуя-Левицького І. 44).

Українські жінки завжди цокотухи, люблять говорити без кінця та ще й з уживанням рухів рук. М. Вовчок т. II. 84 в одному реченні глибоко це описала: «Цокотали дві молодиці, розходились і знов сходились, та все махали руками, наче горох молотили».

8. На війні і вдома

«Спокійна й тиха» вдача слов'ян мирного часу мінялася не до пізнання під час війни. Вони завжди були хоробрі й завзяті вояки. Сусіди слов'ян, греки, німці, а також араби, багато пишуть про велику жорстокість слов'ян на війні, але ці свідчення, безумовно, перебільшені, та, зрештою, всі жорстокі на війні, навіть за християнського часу, і певне вони описують слов'ян приграничних, що мусіли сильно боронитися. Слов'яни технічно були мало підготовлені до війни, готові були більше до війни оборонної, чому й мусіли брати ворога на різні військові хитрощі, як про це свідчать деякі письменники. Маврикій докладно розповідає про різні військові хитрощі слов'ян, напр., що вони легко й довго трималися в воді, з очеретинкою в роті, а ворог приймав це за звичайний очерет, і т. ін.

Військову хоробрість наших предків значно збільшувало ще й їхнє вірування, що полонені будуть служити ворогові й на тому світі, чому вони не здавалися в полон. В «Слові о полку Ігореві» князь Ігор, коли побачив затьму сонця (1 травня 1185-го року), що віщувала йому лихо, а може й полон, промовляв до своїх вояків: «Братіє і дружино, — луце (лучче) ж би потяту бити, неже полонену бити».

Багато маємо різних свідчень, що наші предки були завжди роботящі, про що склалося чимало й приповідок, напр.: Гріх дармувати. Раз дале слово — закон, і ламати його не вільно, а хто зламає, того жде кара на цьому світі й на тому.